У межах Тижня пам’яті Георгія Ґонґадзе та проєкту "Професійні діалоги" у Навчально-науковому інституті журналістики КНУ імені Тараса Шевченка відбулася зустріч із лауреатом Премії Ґонґадзе 2023 року, військовим, медіаменеджером і журналістом Богданом Логвиненком.
Темою розмови стали медіа та війна — як журналістам зберігати незалежність і актуальність у час, коли частина інформації обмежена з міркувань безпеки, де проходить межа між відповідальністю та самоцензурою і чому здатність говорити про власні проблеми залишається важливою для українського суспільства навіть під час війни.
Також говорили про шлях Богдана Логвиненка в журналістику, пошук і розповідання українських історій, деколонізацію медійного простору та про те, як говорити про Україну з іноземною аудиторією. Текст далі — скорочена пряма мова Богдана Логвиненка.
Звідки починається журналістика
Для мене найцікавішими завжди були люди. Коли я подорожував, я природно намагався записувати й фіксувати історії людей, яких зустрічав.
У якийсь момент я просто почав ділитись цими історіями з іншими. Згодом у видавців з’явилася ідея перетворити їх на книжку. Але для мене ніколи не було самоціллю видати книжку. Мені було цікаво саме розповідати історії людей. а книжка вже стала продуктом, який із цього виріс.
Якщо повертатися до питання, чому взагалі з’явилася ідея займатися журналістикою, то, напевно, вона завжди виникала з потреби зробити якийсь конкретний продукт. Мої перші кроки в медіа були пов’язані з культурою та літературою. Я багато читав і почав писати рецензії на книжки сучасних українських авторів. Мені подобалося це робити, але водночас я бачив велику диспропорцію: все, що приїжджало з Росії, автоматично отримувало десятки й сотні згадок в українських медіа, тоді як українська книжка чи інші явища української культури дуже часто залишалися непоміченими.
Так тривало довго, тому що ми все ще жили в дуже колонізованому середовищі. Ми могли не помічати цього контексту, але інерція колоніальності залишалася. І такі інерційні процеси не змінюються миттєво.
Не всі українські історії вже розказані
Коли ми вперше їхали знімати деякі українські традиції, я намагався знайти про них інформацію й бачив, що матеріалів майже немає. Не було відео, було дуже мало текстів. Ти їдеш і фактично не знаєш, що побачиш і чи взагалі знайдеш те, що шукаєш.
Зараз ситуація дуже змінилася. З’явилося багато медіа та проєктів, які повертають нас самих до себе і допомагають дізнаватися більше про Україну. Тому таких зовсім нерозказаних історій стало значно менше.
Але постійно з’являються нові люди, які починають робити щось цікаве. Україна для мене — це величезний клубок історій, який постійно розплутується і водночас ніколи не закінчується. Тому роботи для тих, хто хоче розповідати ці історії, ще достатньо.
Про свободу слова під час війни
Свобода слова під час війни — дуже складна тема. Ми розуміємо, що є речі, про які журналісти зараз так чи інакше не можуть говорити або які не можуть показувати з міркувань безпеки.
З одного боку, певні обмеження дають нам безпеку. Але проблема починається там, де ми виходимо за ці рамки й перестаємо говорити вже не про те, що справді може зашкодити обороні, а про проблеми всередині нашого суспільства та інституцій.
Негідники можуть бути в будь-якій структурі. Вони можуть бути в Силах оборони, у поліції, серед журналістів — будь-де. І якщо ми вирішуємо не говорити про такі випадки, то втрачаємо не лише свободу слова. Ми втрачаємо свою суб’єктність як громадянське суспільство.
Це особливо важливо, тому що ми бачимо приклад суспільства, проти якого воюємо. Там журналістика й громадянське суспільство не стали достатнім запобіжником для політичних процесів, які зрештою відбулися.
Тому наша роль — враховувати питання безпеки, але водночас не переходити до самоцензури там, де вона може пошкодити нам значно більше.
Як говорити про Україну світові
Ми дуже часто розповідаємо іншим те, що самі хочемо сказати, замість того, щоб подумати, що саме людям було б цікаво про нас дізнатися і почути.
Щоб говорити не лише про те, що ми хочемо сказати, а й про те, що інша аудиторія справді готова почути, треба бути з нею в постійному контакті.
Мені здається, що тут досі є величезне поле для української журналістики та культури. Наприклад, сьогодні іншими мовами перекладається дуже багато української літератури. Але недостатньо просто перекласти книжку — потрібні люди, які системно розповідатимуть про ці книжки, пояснюватимуть контекст і робитимуть українську культуру цікавою для іншої аудиторії.
Потрібно розуміти, через що ти заходиш до цієї аудиторії, хто твої перші читачі чи глядачі, що саме їм цікаво. Дивитися, як це роблять інші, і шукати спосіб зробити українську історію чи українську книжку цікавою для людини, яка не живе в нашому контексті.
Недостатньо просто дуже сильно хотіти щось сказати англійською чи будь-якою іншою мовою. Треба ще зрозуміти, навіщо іншій людині це слухати.
Про суб’єктивність журналіста
Те, наскільки журналіст може бути суб’єктивним, дуже залежить від жанру журналістики, яким він займається.
Є журналістика, в якій автор значною мірою спирається на власний досвід. І сама по собі суб’єктивність там не обов’язково є проблемою.
Проблема може починатися тоді, коли досвіду ще недостатньо, а висновки вже дуже категоричні. Коли ви йдете в таку журналістику, дуже часто передусім треба говорити саме про досвід. Чим його менше, тим більший ризик бути надто категоричним у своїх оцінках.
"Професійні діалоги" — це зустрічі представників спільноти Премії зі студентством, присвячені професії, її цінностям і викликам, з якими сьогодні працюють українські медійники. Для Премії це також простір діалогу між поколіннями журналістів — можливість передавати досвід і говорити з майбутніми колегами про те, якою є і якою має бути українська журналістика сьогодні.
Робота зі студентством і молодими журналістами є одним із постійних напрямів діяльності Премії від часу її заснування у 2018 році. Одним із таких проєктів став відеолекторій "Журналістика незалежної України", у межах якого провідні українські журналісти розповідали про створення ключових медіа, поворотні точки в розвитку української журналістики та зміни, творцями яких їм випало бути.
У 2025 році в межах "Професійних діалогів" Премія провела п’ять зустрічей у Києві, Львові та Чернівцях. Тетяна Трощинська в Українському католицькому університеті говорила про "Емоції, біль, етику і пам’ять"; Мирослава Ґонґадзе у Києво-Могилянській бізнес-школі — про "Свободу, правду і відповідальність: 25 років після вбивства Георгія Ґонґадзе — що це означає для української демократії сьогодні"; Севгіль Мусаєва у Навчально-науковому інституті журналістики КНУ імені Тараса Шевченка — про "Вітряки і Дон Кіхоти. Про спадок Ґонґадзе та Українську правду"; Ольга Руденко в Маріупольському державному університеті — про те, як розповідати про Україну світові так, щоб світ чув; Марічка Паплаускайте у Чернівецькому національному університеті імені Юрія Федьковича — про роботу з чутливими темами у текстових історіях.
У 2026 році серію продовжили зустрічі з Анною Бабінець про те, як війна змінила журналістські розслідування, та Богданом Логвиненком — про незалежність і актуальність медіа в час обмежених свобод. Наступні "Професійні діалоги" цього року Премія проведе з Мар’яном Кушніром в Острозькій академії та Ольгою Руденко в Українському католицькому університеті.
Проєкт реалізується за підтримки Friedrich Naumann For Freedom Ukraine. Інформаційні партнери "Професійних діалогів" — Інститут масової інформації та "Детектор медіа
Ми самі не любимо спам. Тільки найцікавіше!
