26 років тому, 16 вересня 2000 року, зник Георгій Ґонґадзе. За цей час виросло покоління журналістів, яке ніколи не знало його особисто, Україна пережила кілька революцій, а свобода слова знову і знову проходила перевірку на міцність. Але розмова про Георгія не залишилася у 2000-х. Його ім'я досі з'являється, коли ми говоримо про незалежну журналістику, відповідальність, демократію, свободу і здатність суспільства не мовчати.
У межах Тижня пам'яті Георгія Ґонґадзе ми запитали журналістів, письменників, медійників та громадських діячів про те, який вплив Георгій мав на Україну — і чому через 26 років цей вплив усе ще відчутний.
"Він став каталізатором змін"
Для Мирослави Ґонґадзе — співзасновниці Премії імені Георгія Ґонґадзе, журналістки та громадської діячки — історія Георгія нерозривно пов'язана зі змінами, які відбувалися в українському суспільстві на початку 2000-х. Вона говорить про момент, коли журналістська спільнота вирішила не мовчати, а суспільство дедалі чіткіше почало усвідомлювати, що має право вимагати від влади справедливості та відповідальності.
"Він став каталізатором змін, він став рушіє. Георгій, якщо не своїм життям, то своєю смертю призвів до великих змін в Україні. Україна могла б бути Білоруссю чи Росією вже тоді, на початку 2000-х. Цього не сталося. І не сталося так само через нашу спільну позицію, через те, що ми вирішили не мовчати, що журналістська спільнота об'єдналася".
Саме після цього, нагадує вона, почалися рух "Стоп цензурі!", акція "Україна без Кучми", а згодом — революції, які ще не раз змінювали країну.
Вахтанг Кіпіані — лауреат Премії імені Георгія Ґонґадзе 2019 року, офіцер 2-го корпусу НГУ "Хартія" — згадує смерть Георгія як момент, після якого для багатьох людей питання боротьби за країну стало особистим. За його словами, суспільство тоді намагалося зупинити згортання демократії та рух України у проросійському й антизахідному напрямку. Водночас одним із головних невивчених уроків цієї історії Кіпіані називає те, що держава так і не змогла повністю очистити себе та встановити всю правду про замовників убивства Георгія. Але був і інший наслідок.
"Суспільство виокремило з себе певну когорту людей, які продовжували справу Ґонґадзе, навіть не знаючи його. І зараз у професії є багато молодих людей, дехто народився вже після його загибелі. Вони роблять, те, що робив би Гія, якби він був зараз з нами".
"Це вплив на покоління"
Сергій Жадан — український письменник та військовослужбовець НГУ — добре пам'ятає вересень 2000-го. Тоді він належав до середовища молодих людей у Харкові, які виступали проти політики тодішньої влади. Після зникнення Георгія вони організовували протестні акції та концерти, намагалися привертати увагу до його справи, а згодом долучилися до акції "Україна без Кучми".
"Було зрозуміло, що це суспільна ініціатива, яка, буде мати продовження. Очевидно, вона масштабувалась, бо мала завершитися чимось іншим. Було зрозуміло, що за всім цим стояла потреба змін і реформ".
Алім Алієв — засновник літературного проєкту "Кримський інжир" — говорить про спадок Георгія як про вплив, який давно вийшов за межі професійної журналістської спільноти. Він не був знайомий із Георгієм особисто, однак називає його Гією — так само, як люди, для яких близькість може визначатися не знайомством, а спільністю цінностей.
"Є люди, які близькі тобі по духу, по цінностях, люди, на яких ти точно орієнтуєшся і зараз, — ти тримаєшся їх як своїх друзів, як своїх менторів. Георгій серед таких і його вплив на українське суспільство — це вплив на покоління".
Для Аліма вплив Георгія можна побачити і в українській журналістиці, і значно ширше — у поколіннях людей, які виходили на революції, проводили реформи, пішли добровольцями до війська та вчилися будувати горизонтальні зв'язки.
Свобода слова як суспільний запобіжник
Богдан Логвиненко — лауреат Премії Ґонґадзе 2023 року, військовий, медіаменеджер і журналіст — звертає увагу на ще один вимір цієї історії. У багатьох пострадянських країнах суспільно-політичні вбивства стали частиною реальності. В Україні вбивство Георгія, навпаки, викликало масштабну суспільну реакцію.
"Жахливе, трагічне вбивство Георгія Ґонґадзе просто сколихнуло всю Україну і змінило політичні процеси, насправді не лише журналістику. Це повпливало на все. Я впевнений, що Помаранчевого Майдану не сталося б, якби не ця історія".
Говорити правду, навіть коли страшно
Про вплив Георгія лише на медійне середовище говорити замало, переконана Богдана Лаюк — заступниця Міністра культури України, кураторка культурних проєктів. Нещодавно, працюючи з архівом свого батька Віктора Неборака, вона дізналася, що той товаришував із Георгієм. Для самого Ґонґадзе, говорить Лаюк, важливим було сучасне українське мистецтво 1990-х — сміливе середовище, яке й сьогодні показує інший вимір свободи.
Тому повертатися до Георгія для неї означає повертатися не лише до історії журналістики, а й до ширшого інтелектуального та культурного середовища, частиною якого він був.
"Георгій Ґонґадзе є однією із ключових постатей для сучасної України. Сьогодні повертатися до текстів Георгія Ґонґадзе, до його жестів, які він робив у журналістиці, дуже важливо, бо саме такі люди визначають інтелектуальний рівень цілого суспільства".
Для Марічки Паплаускайте — номінантки Премії Ґонґадзе 2021 року, журналістки, письменниці та редакторки, співзасновниці The Ukrainians Media та шеф-редакторки журналу Reporters — історія Георгія є водночас частиною особистого й професійного формування. У 2000 році їй було 12. Вона пам'ятає цю історію з новин і розмов дорослих, але ще більше — її тривалий вплив. Протести, "Україна без Кучми" та суспільне бурління початку 2000-х, на її думку, вплинули на те, якими людьми й журналістами стало це покоління. І передусім — на розуміння цінності можливості говорити правду без цензури.
"Мені здається, що багато людей, які зараз є активними в медійному середовищі, — це люди, які лише формувалися в той момент, коли Георгія Ґонґадзе було вбито. Говорити правду треба. Це може бути ризиковано, але це саме те, заради чого варто ризикувати. Заради правди, заради чесності із суспільством, заради того, щоб наша країна відбувалася і щоб це відчуття того, що ми вільні у своїй країні, зберігалося".
Схоже формулює для себе спадок Георгія і Олександра Матвійчук — правозахисниця, голова Центру громадянських свобод. Для неї він вкладається у просту на перший погляд тезу — треба не боятися. Не в сенсі не відчувати страху, а не дозволяти йому визначати власні рішення.
"Треба не боятися. Не в сенсі не відчувати страху в небезпечному середовищі, а в тому значенні, що долати свій страх, робити правильні речі. І те, що ти сієш, проросте".
26 років потому
За 26 років змінився контекст, у якому працює українська журналістика. Частина людей, які сьогодні визначають медійне та громадське середовище, не знала Георгія особисто, дехто народився вже після його смерті.
Але питання, які поставила перед Україною його історія, нікуди не зникли. Що відбувається з країною, коли суспільство мовчить? Що може зробити одна людина, яка відмовляється погоджуватися з несвободою? Якою є ціна незалежної журналістики? І що потрібно, аби свобода слова не залишалася лише декларацією?
Через 26 років вплив Георгія можна побачити не лише у журналістиці. Він — у поколіннях людей, які виходили на протести, будували нові інституції, відстоювали демократичний вибір країни, створювали медіа, мистецтво і громадські ініціативи, а сьогодні захищають Україну.
Тому Премія імені Георгія Ґонґадзе та видання "Українська правда" продовжуємо говорити про Георгія не лише як про журналіста, якого вбили у 2000 році. А як про людину, чий вибір і через 26 років відгукується у виборі інших — говорити правду, не мовчати й робити правильні речі, навіть коли це важко.
Ми самі не любимо спам. Тільки найцікавіше!
