У межах Тижня пам’яті Георгія Ґонґадзе і проєкту "Професійні діалоги" у Маріупольському державному університеті відбулася зустріч із номінанткою Премії Ґонґадзе 2024 року, керівницею агенції журналістських розслідувань "Слідство.Інфо" Анною Бабінець.
Темою розмови стало те, як війна змінила журналістські розслідування. Зокрема, говорили про те, якими вони були до повномасштабного вторгнення, якими стали після та чи існують зараз "заборонені" теми у журналістиці розслідувань.
Текст далі – скорочена пряма мова Анни Бабінець.
Із чого починалася розслідувальна журналістика
На жаль, я не знала Георгія. Я почала працювати в журналістиці у 2002 році, тож ми не могли перетнутися. Але у тому ж році я почала читати "Українську правду".
Я знаю Мирославу Ґонґадзе, я знаю Севгіль Мусаєву та всіх провідних журналістів, які зараз працюють. І всі ми – нащадки Ґонґадзе, тому що він працював у період, коли дійсно ще не було такої незалежної журналістики, якою вона є зараз. І для нас такі люди, як він, були прикладом того, ким ми хочемо бути і що ми хочемо робити.
У ті часи також не було ще чітко відокремленої журналістики розслідувань. Це була просто загальна журналістика, була група журналістів, які приходили і ставили незручні запитання владі і, на жаль, конкретно для Георгія це закінчилося вбивством. І це дуже змінило українське суспільство та українську журналістику.
Я думаю, що в душі він, Георгій, був розслідувачем, тому що… у журналістиці ми шукаємо щось нове. Тож будь-яка журналістика є розслідувальною. Просто зараз це більш складний жанр, де треба весь час щось "копати" та знаходити винних. Але, за великим рахунком, будь-який журналіст шукає щось, чого не знає суспільство, знаходить докази і показує це всім. Тому з цієї точки зору Георгій був розслідувачем.
І та традиція розслідувальної журналістики, яка є зараз, оформилася та значно посилилася в Україні після Революції Гідності та 2014 року. Нашу агенцію "Слідство.Інфо" ми створили у 2012 році. Тож тоді ще вважалися своєрідним андеграундом.
Тоді у нас було мало переглядів, ми отримували погрози… Але це був період президентства Віктора Януковича, тож і особливих умов для розслідувань та незалежної журналістики не було.
Однак з 2014 року напрям журналістики розслідувань став дуже потужним та сильним. Тоді й було створено кілька агенцій журналістських розслідувань, які зараз є ключовими... Ми усі починали приблизно в однаковий час і маємо дуже схожі традиції, стандарти, історію, боремося за однакові нагороди, публікуємо іноді схожі історії.
Також є низка медіа, які проводять розслідування та мають відповідні відділи. Зокрема, й "Українська правда".
Отже, коли цей напрям викристалізовувався, то всі переважно робили розслідування корупції – про нерухомість, автомобілі тощо. Чому це було так цікаво? Бо тоді ще не існувало декларування для чиновників.
Це тоді були перші паростки журналістських розслідувань. А зараз такі теми вже стали звичною історією й їх уже розслідують антикорупційні органи, які дуже "виросли" з тих часів та стали потужними й впливовими.
І, думаю, більшість чиновників у ті часи й не могли уявити, що це буде можливим, що вони відчуватимуть прожектори медіа, які на них постійно світять, журналістів, яких фотографують, та антикорупційні органи, які працюють досить ефективно останнім часом.
У 2013-му, коли ми знаходили якесь майно, яке не відповідає доходам, нам часто грубіянили, казали: "Це не ваша справа". У принципі, їздити на розкішній машині, яка не відповідала рівню достатку певних чиновників, було частиною статусу. Зараз ця культура суттєво змінилася. І, я впевнена, буде змінюватися й далі.
Тому що бажання зробити якісь схеми, щось покласти собі до кишені замість загального бюджету, залишається та буде залишатися. Це людська природа. Корупція є в будь-якій країні, навіть у найрозвиненішій. У нас вона має більш потворні форми, ми їх всі бачимо, зокрема, дякуючи журналістам-розслідувачам.
Розслідування до повномасштабного вторгнення
Іншим суттєвим напрямом, із яким ми працювали до повномасштабного вторгнення, були складні фінансові схеми. Ми публікували історії й про офшори президента Петра Порошенка, й про офшори президента Володимира Зеленського. Адже це теж спосіб сховати гроші та анонімізувати їх.
На щастя, є великі міжнародні журналістські ініціативи та мережі, які можуть розкривати такі складні міжнародні схеми. Наприклад, Organized Crime and Corruption Reporting Project (OCCRP), частиною якої ми є.
Тож дуже важливо будувати зв’язки з іноземними колегами, щоб бути на крок попереду та швидко діставати інформацію з-за кордону – про гроші, майно, переміщення чиновників, наприклад.
Я брала участь у кількох проєктах, які викривали великі офшорні імперії. І йдеться не лише про українських чиновників. До них були залучені й чиновники дуже розвинених країн, які після розслідувань йшли у відставку. Після таких розслідувань офшори стали менш популярними.
Зараз ми маємо інший новий виклик – це криптовалюти. Стежити за криптовалютами дуже важко. У державних структур взагалі майже немає системної роботи з відстеження криптовалют. Криптогаманці відкриваються та закриваються й доступ до них не отримати. Тож журналісти намагаються робити спільні проєкти та вишукувати ці номери гаманців. Це, зокрема, можна робити у судових рішеннях – в основному американських судів.
Крім того, до повномасштабного вторгнення ми розслідували вбивства. Зокрема, вбивство журналіста Павла Шеремета, автівку якого підірвали в центрі Києва. Ми тоді приїхали з колегами та почали одразу збирати відео з камер спостереження, просити їх у магазинів та банків навколо. Ми зробили наше власне розслідування паралельно з правоохоронними органами. На жаль, вбивства журналістів в усьому світі розслідуються дуже важко, бо зазвичай журналістів вбивають дуже часто через їхню професійну діяльність. І, щоб проконтролювати, як поліція розслідує це, ми робили свої розслідування та знаходили певні речі, яких не знайшла поліція.
Також ми робили розслідування обставин смерті Катерини Гандзюк, активістки, яку облили кислотою. І ми прийшли до висновків, до яких офіційне слідство прийшло через багато років після цього.
Ми бралися за гучні історії, пов’язані з чиновниками, майном, вбивствами, відмиванням грошей, зв’язками з Росією. Останнє популярне й досі.
Розслідування на початку повномасштабної війни
У 2022 році, коли почалося повномасштабне вторгнення, ми зрозуміли, що всі ті речі, які ми робили до того, не мають більше значення, тому що під питанням взагалі стоїть існування країни. Нам треба було переключитися на теми, які у той момент були справді корисними та важливими.
Тож ми почали ідентифікувати російських військових. Зокрема, наші колеги-розслідувачі з Bellingcat навчили нас по російських соцмережах знаходити росіян, які з дня повномасштабного вторгнення опинилися в Україні. І близько року ми займалися тим, що розслідували воєнні злочини, адаптуючи під це наші вміння вишукувати потрібну інформацію, викривати людей. Більшість журналістів-розслідувачів почали робити те ж саме та розслідувати воєнні злочини.
Наша редакція, зокрема, робила великі історії після того, як росіяни залишили Київщину і ми побачили все, що відбулося в Бучі. Ми ідентифіковували вбитих та загиблих, а також росіян, які вчиняли злочини. Певний час ми ще навіть могли їм додзвонитися і говорили з ними. Зараз дуже важко подзвонити з України в Росію. Але тоді це було легше, й вони навіть іноді з нами спілкувалися.
Був навіть момент, коли українські прокурори просили, щоб наші журналісти провели їм тренінг про те, як шукати людей, тому тоді вони ще не вміли цього та й не мали такої потреби. Тож наші журналісти допомагали викривати тих людей, яким потім були висунуті звинувачення. Ми відчували, що це все, що ми можемо зробити в цій ситуації, – викривати цих людей, показувати і документувати ці воєнні злочини, показувати, що відбувається.
Ми також працювали з жінками та чоловіками, які пережили сексуальне насильство. Ми робили цілі фільми про викрадених Росією дітей, ідентифіковували тих, хто це зробив. Та навіть допомогли двом дівчатам-підліткам повернутися до України. Вони дуже хотіли додому, але в них не було грошей та розуміння, як це зробити. Ми допомогли їм організувати цей маршрут. Дівчата знімали умови, в яких вони існували. І ми видали потім історію про те, як це відбувається. Це був перший рік повномасштабного вторгнення.
Чи є "заборонені" теми під час війни
Після цього я спілкувалася з купою людей зі спецслужб, які казали: "Ні-ні, все після війни. Після війни ми все розкажемо вам. Поки не треба, не розхитуємо човен, боремося з Росією". Тоді у нас всіх було відчуття, що повномасштабне вторгнення не триватиме так довго. Але ми поволі почали повертатися до розслідувань корупції.
Першим таким розслідуванням була історія Юрія Ніколова про закупівлю яєць для армії по 17 гривень – це була значно завищена ціна. Це був січень 2023 року – майже рік, як тривало повномасштабне вторгнення. Ця історія була опублікована та отримала велику кількість критики, яка стосувалася того, що ті, хто викривають власну армію, працюють на Росію. Але водночас ми всі, напевно, тоді зрозуміли, що треба повертатися до таких розслідувань. Тож зараз у нашій редакції ми вже повернулися до тих тем, які розслідували й до повномасштабного вторгнення, як і більшість розслідувачів.
Чи варто це публікувати, чи не варто це публікувати? Я вважаю, що під час війни треба публікувати все, що має суспільне значення. Якщо у нас є сумніви, то ми проводимо дискусії всередині команди, говоримо з нашими юристами, з колегами та радимося. Але я все ж вірю, що під час війни ми маємо контролювати нашу владу якнайкраще. Тому що коли ми дізнаємося щось неприємне про свою країну, про своїх чиновників, про свою армію, – це спосіб змінити ситуацію на краще, а не зруйнувати усе.
Звісно, владі ніколи не подобається, коли журналісти до чогось докопалися. Звісно, під час повномасштабного вторгнення ми маємо й далі цей конфлікт – погрози, розслідування, стеження. Це все відбувається, й влада часто сприймає розслідувачів, які добувають інформацію, як ворогів. Але я намагаюся донести цю думку, що ми не вороги. Ми теж живемо в цій державі, теж ходимо в укриття, теж прокидаємося під звуки вибухів і теж хочемо, щоб нашою країною керували найкращі люди, які відповідають і за наші життя.
Так, це неприємно. Але демократія не передбачає іншого способу керування, ніж щоб суспільство було максимально почуте і в такий спосіб управління відбувалося в найкращий спосіб. Тому чи є заборонені теми під час війни? Я вважаю, що таких тем нема.
У наших розслідуваннях ми у першу чергу керуємося доказами. І вважаємо, що суспільство має знати про все, що має значення під час війни. Так, на жаль, це буває боляче. Наприклад, коли ми дізнаємося, що люди, які мали би відповідати за найкращу витрату бюджетних грошей, думають, якби переховати вкрадені гроші. І це дуже боляче, коли хтось сприймає ситуацію, в якій ми живемо, як спосіб заробітку. Але, я вважаю, що краще такі речі знати, щоб якнайшвидше з ними впоратися та змінити ситуацію.
Одна з найкращих історій з точки зору розслідування для мене – нещодавня історія про полк "Скеля" Катерини Лихогляд, яка колись працювала у "Слідство.Інфо", а зараз працює у виданні "Бабель". Вона зібрала свідчення українців, які були мобілізовані, родичів тих, хто був закатований. Я впевнена, що такі історії приносили багатьом журналістам. А вона змогла це зібрати, систематизувати.
Я думаю, що це дуже важкий рівень розслідування, коли ти мусиш розслідувати власну армію, яка в той же самий час тебе захищає. Але ми без цього не зможемо рухатися далі. Це болючі та неприємні знання. Але краще нам їх дізнатися якнайшвидше, почати з ними боротися для того, щоб ситуація змінилася. Адже немає іншого способу, ніж розказувати про такі речі публічно.
Тож, я би сказала, що ми дуже змінилися, коли почалося повномасштабне вторгнення. Ми розуміємо, що не маємо права на помилку, бо ми живемо тут. Наші батьки, наші діти, наші друзі – всі тут.
Зараз орієнтовно половина зусиль нашої редакції й далі спрямована на воєнні злочини та злочини, пов’язані з війною, які переважно вчинили росіяни. Але ми не перестаємо контролювати нашу владу. Якщо ми не будемо цього робити, як ще багато років тому робив Георгій, заплативши за це своїм життям, то наша країна буде рухатися в бік Росії…, а та свобода, за яку ми воюємо, не буде мати сенсу.
Ми намагаємося будувати краще суспільство, в якому всім буде зрозуміліше, як ми співіснуємо, як витрачаються гроші, яке наше майбутнє тощо. Тож ми розслідуємо все, маючи на увазі, що важливо опиратися на переконливі докази та мати переконливий суспільний інтерес, розуміючи, які наслідки може мати наше розслідування.
"Професійні діалоги" — це зустрічі представників спільноти Премії зі студентством, присвячені професії, її цінностям і викликам, з якими сьогодні працюють українські медійники. Для Премії це також простір діалогу між поколіннями журналістів — можливість передавати досвід і говорити з майбутніми колегами про те, якою є і якою має бути українська журналістика сьогодні.
У 2025 році Премія провела п’ять зустрічей у Києві, Львові та Чернівцях, під час яких представники спільноти Премії говорили зі студентством про професійні цінності, свободу слова, відповідальність журналіста та виклики роботи під час війни.
Серед спікерів були Тетяна Трощинська, лауреатка Премії Ґонґадзе 2024 року, яка в Українському католицькому університеті у Львові говорила про "Емоції, біль, етику і пам’ять"; Мирослава Ґонґадзе, яка у Києво-Могилянській бізнес-школі в Києві говорила про "Свободу, правду і відповідальність: 25 років після вбивства Георгія Ґонґадзе – що це означає для української демократії сьогодні"; Севгіль Мусаєва, головна редакторка "Української правди", яка в Навчально-науковому інституті журналістики КНУ імені Тараса Шевченка у Києві говорила про "Вітряки і Дон Кіхоти. Про спадок Ґонґадзе та Українську правду"; Ольга Руденко, головна редакторка та співзасновниця The Kyiv Independent, фіналістка Премії 2024 і 2025 років, яка в Маріупольському державному університеті в Києві говорила про "Як розповідати про Україну світові так, щоб світ чув"; та Марічка Паплаускайте, фіналістка Премії Ґонґадзе 2021 року, яка в Чернівецькому національному університеті імені Юрія Федьковича говорила про "Реальність як сюжет: робота з чутливими темами у текстових історіях".
Робота зі студентством і молодими журналістами є одним із постійних напрямів діяльності Премії від часу її заснування у 2018 році. Одним із таких проєктів став відеолекторій "Журналістика незалежної України", у межах якого провідні українські журналісти розповідали про створення ключових медіа, поворотні точки в розвитку української журналістики та зміни, творцями яких їм випало бути. У проєкті взяли участь журналісти, які безпосередньо формували український медійний ландшафт незалежної України, зокрема Наталка Гуменюк, Віталій Сич, Юлія Мостова, Євген Глібовицький та інші. Серед учасників лекторію — також Інна Кузнєцова та Олекса Шалайський, яких сьогодні вже немає серед нас. Ці розмови стали способом зберегти професійний досвід і пам’ять про людей та процеси, що визначали розвиток української журналістики.
Ми самі не любимо спам. Тільки найцікавіше!
