22 листопада у Полтаві відбувся "Медіадень Премії імені Георгія Ґонґадзе", який об’єднав у професійному діалозі журналістів, дослідників, діячів культури та активістів. Активності та обговорення Медіадня стосувалися тем ідентичності, пам’яті та екології — як у локальному, так і в загальноукраїнському контексті.
Медіадень став майданчиком для публічної бесіди з письменником, військовослужбовцем 2-го корпусу НГУ "Хартія" Сергієм Жаданом. Про історичний контекст, журналістику та свободу слова під час війни із ним говорила голова Ukraїner, журналістка, ведуча серії глибоких інтерв'ю на каналі Ukraїner Q Юлія Тимошенко.
Повну відеоверсію Медіадня можна переглянути тут.
Повна текстова версія Медіадня доступна за посиланням.
Текст далі – скорочена пряма мова Cергія Жадана.
"Цивілізація так і не навчилася робити висновки, тож історія "катає" по колу"
Людство, на превеликий жаль, доволі недалекоглядне, доволі безвідповідальне, а політичні лідери, ну, насправді, не відповідають своєму часу. Те, що Америка із фактично фундації демократичного світу за один рік перетворилося на фактично свій антипод, своє самозаперечення, – це велика біда. Це велика біда, тому що, якби це відбувалося в мирний час, якби йшлося просто про якісь економічні трансформації, чи, скажімо, соціальні трансформації, це би викликало занепокоєння.
А в цьому випадку, коли за кожен день чиєїсь дурості ми платимо життями своїх громадян – це велика трагедія. Велика трагедія, коли при владі опиняється людина, яка не відчуває цього нерву часу, яка просто не відповідає обставинам.
Мені здається, що більшість історичних сюжетів мають цікаву драматургію: іноді драматичну, іноді гумористичну. Дуже нагадує 1938 рік. І це дуже страшно. Цивілізація так і не навчилася робити висновки. І історія просто "катає" по колу. І це намотування кіл відбувається по живих тілах. У цьому випадку – громадян України.
Там, де українці озброєні та готові захищатися, – вони мають своє майбутнє. Там, де вони опиняють беззахисними та не знаходять у собі сил, ресурсу чи бажання захищатися, їх позбавляють суб’єктності. Після кампанії колективізації та розкуркулення у 1930-х роках Україна та українське селянство… не знайшли у собі ресурсу на захист. Відповідно, усе це завершилося мільйонами трупів.
У 2004 та 2013 роках українці такої помилки не допустили і це нам поки що дає шанс. Дає шанс на те, що далі усе в в наших руках. У нас є військо, попри те, що йому важко, попри те, що воно втомлене, – воно озброєне, бореться та не складає зброю. У нас є держава, яку ми захистили…, яку не вдалося демонтувати нашому ворогу, і це теж наш головний зараз захист.
Шанс доволі болючий, тому що перед нами справді стоїть великий виклик і вибір. І цей вибір далі за нами. І ми далі зберігаємо суб’єктність.
"Коли закінчиться війна, ми повернемося до того, що у нас зламана журналістика"
Кожна заява президента США Дональда Трампа – це велика маніпуляційна робота, яка робиться свідомо. І яка робиться не для того, щоб якось заспокоїти, та не для того, щоб якоїсь підтримувати. За цим стоїть суто прагматичний підхід, за цим стоїть суто егоцентричне бажання бути в центрі, формувати свій образ залежно від своїх уявлень про себе і про світ. Це меседжі людини, яка насправді стоїть не перед історією і не перед спільнотою, це людина, яка стоїть перед зеркалом.
Інша річ, що для нас в цьому випадку навряд чи можна знайти якесь раціональне зерно, тому що цілком можливо, завтра зранку він знову скаже, що ми переможемо.
Мені здається, по-перше, слід користуватися багатьма джерелами. По-друге, слід розуміти всю умовність інформації, яку ми сьогодні тримаємо. Я дуже чітко пам'ятаю весну і літо 2014 року, коли почалася війна. Вона дуже активно розгорнулася й в інформаційному просторі, передусім в соціальних мережах.
І в якийсь момент ти розумієш, що це не просто якісь подинокі випадки дезінформації чи порушення журналістської етики. Це просто інший принцип інформаційного комунікування, коли не йдеться про інформування чи про правдивість подачі інформації, а йдеться про вплив. Йдеться про те, що тебе намагаються залучити як мішень, тебе намагаються долучити до своєї аудиторії, щоб з тобою працювати.
Зараз Україна перебуває у ситуації, коли не можна відсторонено та тверезо говорити про свободу слова. Адже під час воєнного стану поняття цензури та свободи слова зміщуються, що стає плодючим грунтом для маніпуляцій.
Коли закінчиться війна, ми повернемося до того, що у нас зламана журналістика. Журналістика, яка змушена захищатися, працювати у досить жорстких умовах та виконувати непритаманні для класичної журналістики речі та функції.
Українці зараз "інформаційно безборонні"
З початку війни минуло вже понад 10 років. І, мені здається, що наше суспільство дорослішає, стає відповідальнішим, але усе ще не вміє із цим процесом працювати. Ми страшенно інформаційно безборонні.
А чому не вміємо? Тому що, по-перше, потрібна якась практика. По-друге, потрібні якась зусилля. По-третє, потрібна якась освіта, адже сприйняття інформації – це ж й про освіченість теж. По-четверте, ми все ж знаходимося в стані великого стресу та вразливості. Відповідно, в нас дуже багато тривожності, недовіри та скепсису. І ми намагаємося все це кудись каналізувати.
І дуже часто ми це каналізуємо в агресію, в надмірну довірливість чи недовірливість. Коли ти просто втрачаєш орієнтацію в інформаційних потоках, які довкола нас розгортаються.
Глобальний тренд занепаду традиційний медіа. Він присутній зараз у всьому світі. В Україні він має особливу загостреність, але все ж він не новий. Це почалося з 2000-х, коли українське інформаційне поле просто зачистили росіяни, зачистили під себе. Коли ті голоси, до яких дослуховувалися та які були важливими, фактично витіснили з цього простору. І простір заповнився доволі випадковими і доволі cитуативними голосами.
Відповідно, для нас це величезна проблема. У нас немає, по-перше, паперової преси взагалі. У нас немає газет, просто країна такого масштабу не має своєї преси. І це велика біда.
Хто ж може сказати, що зараз діджиталізація і преса не потрібна. Але чомусь в Польщі ця діджиталізація не вбила пресу. Навпаки, там газети зберегли свої позиції. Газети, які справді формують суспільну думку.
Я вже не говорю про такі старі медіаринки, медіасуспільства, як Німеччина, Франція, Британія чи Сполучені Штати Америки. У нас все це зникло. І зникло тотально.
Зараз у наших медіа страшенно збиті пріоритети та критерії. Тобто серйозна, авторська журналістика, інтелігентна журналістика, якщо вона десь з'являється, то вона просто приречена на перебування на маргінесі.
Про Радіо Хартія та те, як медіа говорити про Сили оборони
Такого медіа ніхто не робить, ми перше радіо у Силах оборони, тому що і Армія FM і Байрактар створені ззовні. І хоч Армія FM у структурі Міністерства оборони України, все ж воно зовнішнє.
А всередині підрозділу такого ще не було. Ми почали пробувати і зрозуміли, що перший сезон був не стільки радіо, скільки YouTube-подкаст. Він в чомусь теж був, як на мене, інноваційний та дуже цікавий.
Для нас важливо, що ми не хайпуємо. Наприклад, під час інтерв’ю із Ліною Костенко я не вдавав свою любов і повагу до цієї людини. Я просто був собою, мені було приємно її слухати. Якщо це було приємно слухати ще комусь – це прекрасно. Якщо хтось думає, що треба було робити інакше, то робіть.
Наша аудиторія зараз збільшується. Ми доволі відкриті, в нас є зворотній зв'язок. Ми постійно в контакті знаходимося. Крім того, у мене спочатку був доволі великий скепсис стосовно того, що нас слухають військові. Адже спочатку ми не будували це радіо для військових. Але ми вибудували це медіа як такий місточок між силами оборони і цивільним суспільством. Нам було дуже важливо спробувати зробити таку військово-цивільну колаборацію. У нас частина команди мобілізовані, частина – це цивільні люди, які працюють у нас.
Насправді велика проблема зараз – те, як подається інформація про Сили оборони. Є велике дистанціювання, мовляв, оце армія, вона десь там далеко. А військових представляють як ідеальних. І таким чином, ті, хто знаходиться в тилу, прибирають від себе відповідальність, мовляв, от наші котики все зроблять, хлопці порядок наведуть, зупинять ворога.
Насправді, хлопці – це ж от ми всі. Тому що ти сьогодні цивільний, завтра ти можеш стати мобілізований. Ти завтра опиняєшся в Силах оборони. А там саме такі хлопці і дівчата. Там не так багато професійних військових, які далі планують військову кар'єру. Більшість людей – це вчорашні цивільні. І після завершення війни вони, скоріш за все, знову стануть цивільними. Це ті ж українці. І відповідно, мені здається, дуже важливо саме так про це говорити. Не перекладати на військових аж занадто якихось сподівань та відповідальностей. Адже без тилу армія мало на що здатна.
Я не професійний журналіст, безперечно, і професійним журналістом ніколи не стану, але мене це цілком влаштовує. Цілком влаштовує, тому що те, що я роблю, це, мабуть, все-таки не журналістика, це просто розмови, це можливість, це діалоги, це спроба вибудовувати діалоги. І, відповідно, я завжди запрошую про розмову людей, які мені цікаві.
Тобто, якщо людина не цікава, то я розмовляти не буду, тому що в мене немає такої необхідності з нею розмовляти. Мене ніхто не може примусити. На нашому радіо у цьому сенсі все ж незалежність присутня. Тому, відповідно, якщо я щось питаю, то мені це справді цікаво.
Очевидно, що комусь хотілося б якихось більш гострих розмов, більш контроверсійних питань, більш скандального якогось підходу. Мені це, чесно кажучи, не цікаво.
Далі хотілося б зробити особисте приватне радіо про культуру. Говорити про поезію, метафори, впливи. Але все ж формат Радіо Хартія передбачає те, що там має бути більше інформації про військових та трішки інформації про суспільство.
Зараз найбільший виклик – це наше цілодобове мовлення та те, що ми вже зареєстроване справжнє медіа. Це велика відповідальність. Це значно більше роботи, але це дуже цікаво.
Як журналіст та автор цього радіо я маю відчуття відповідальності. І воно, безперечно, призводить до певної самоцензури. Самоцензури, за якою стоїть, передусім, бажання не нашкодити. Не нашкодити своїм, не видати якісь позиції, не здати якісь імена – це питання безпеки, це питання людських доль, на яких не можна хайпувати. Це обмежує, це напружує, але це необхідно.
***Захід відбувся за підтримки Міжнародного фонду "Відродження" та Taiwan Foundation for Democracy.
Організаційні партнери: культурна агенція "Терени", регіональний хаб ІМІ Медіабаза Полтава.
Інформаційні партнери: Інститут масової інформації, Суспільне.Полтава, видання "Полтавська хвиля", Детектор медіа.
Премія Ґонґадзе заснована у 2019 році Український ПЕН, родиною Георгія Ґонґадзе, виданням "Українська правда", Києво-Могилянською бізнес-школою та її випускниками.
Сталість і розвиток Премії Ґонґадзе відбувається завдяки підтримці меценатів і меценаток. Меценатами є виключно випускники Києво-Могилянської бізнес-школи, які підтримують цінності Премії та прагнуть змінювати українське суспільство через якісну професійну журналістику.
Ми самі не любимо спам. Тільки найцікавіше!
