Ольга Руденко, головна редакторка The Kyiv Independent, стала лауреаткою Премії імені Георгія Ґонґадзе. Під час Церемонії вона говорила про незалежність Kyiv Independent, силу читацької підтримки та про внутрішню свободу журналістів, яку особливо важливо берегти під час війни.
До вашої уваги повний виступ Ольги у текстовому форматі:
Я довго думала, як використати ці три хвилини, які в мене є. Тим більше, що, думаю, я стою тут перед вами все-таки востаннє. Було дуже цікаво і навіть дивно бути номінованою тричі. І я думаю, що вчетверте це вже не трапиться. Скільки можна змушувати вас слухати про мене?
Але, з іншого боку, це означає, що я можу говорити абсолютно щиро. І, власне, хочу сказати всього три речі.
Перше. Було великою честю бути номінованою на цю Премію тричі. І щоразу — з такими людьми, яким не соромно програти.
Я вже казала, що мені здається: зараз, у такий час для нашої країни, найважливішу роботу роблять ті журналісти, які документують війну, і ті, які борються з внутрішнім ворогом. Тобто воєнні кореспонденти і журналісти-розслідувачі.
І саме такі люди в номінації зі мною цього разу. Це велика честь — бути в такому тріо.
Друге. Я дуже хотіла б трохи розказати вам про Kyiv Independent.
Я щороку кажу, що стою тут, тому що це відзнака роботи нашої команди. І це не жест, не зайва і не штучна скромність. Просто мені дуже пощастило бути частиною історії — мені здається, однієї з найбільш надихаючих історій сучасної української журналістики.
Ми починали Kyiv Independent чотири роки тому командою з 18 людей. А зараз нас 95.
Ми дуже пишаємося нашою незалежністю і тим, що нас досі підтримують і фінансують саме наші читачі. До речі, пан Сергій сказав, що нас фінансують 29 тисяч підписників. Учора сталася важлива для нас подія: ми перетнули позначку 30 тисяч підписників.
Дякую.
Це дуже важливо для нас, і команда працювала над цим дуже довго.
Але я пишаюся ще й тим, що ми залишилися стояти на тих принципах, на яких були, коли нас було 18. Ми, як і раніше, продовжуємо розповідати історію України чесно і правдиво. Тільки зараз можемо робити це ще гучніше.
Те, що ми робимо, часто комусь не подобається. Але нас це ніколи не зупиняло і, я сподіваюся, не зупинить.
Вистачає людей, які вважають, що під час війни англомовне українське медіа має працювати як державна пропаганда. Я особисто думаю, що сам факт існування в Україні під час війни великого, саме незалежного англомовного медіа, яке може дозволити собі говорити правду і говорити вільно, в очах цивілізованого світу додає Україні балів більше, ніж могла б додати будь-яка пропаганда.
Тому я дякую нашій команді, частина якої зараз у залі. Це через те, що ви такі класні, я стою тут уже втретє.
І остання, третя річ, яку я хотіла сказати. Вона не всім сподобається, але я тут востаннє, тому що ж.
Я дуже сподіваюся, що саме ця Премія завжди буде тією, яка вшановуватиме журналістику не просто хорошу або якісну, а саме сміливу і вільну.
Я кажу не тільки про незалежність редакції від впливу. Я кажу про внутрішню свободу журналістів, яку, мені здається, у нас зараз натхненно намагаються відібрати.
Кілька років тому, на початку повномасштабного вторгнення, ми багато говорили про самоцензуру. І мені здається, ми про неї не договорили. Мені здається, ми недооцінили її вплив.
Дискусії останніх тижнів демонструють, що самоцензура пустила коріння глибше, ніж ми могли помічати.
Для мене особисто відкриттям останніх років стало те, що інколи люди добровільно і навіть охоче приймають обмеження свободи висловлювання — і намагаються поширювати й нав’язувати їх іншим.
І це відбувається не просто так. Адже вже чотири роки люди, які хочуть, щоб журналісти мовчали, наполегливо намагаються грати на нашому патріотизмі.
І ось ми вже чуємо: про це писати не можна, про це — не можна, це не на часі, це грає на руку Росії.
Інколи це маскується словами про відповідальну журналістику. Відповідальну журналістику часів війни.
А насправді, я думаю, це про те, що деякі люди в кабінетах різної висоти, цинічно користуючись війною, прирівнюють свої власні інтереси до державних. Прирівнюють себе до держави. І намагаються нав’язати цей погляд нам.
Я думаю, кожен журналіст у цьому залі хоча б раз за останні кілька років стикався із ситуацією, коли вас просили або вимагали від вас не публікувати щось, не розповідати про щось, посилаючись нібито на загрозу безпеці. У ситуації, коли очевидно, що загрози національній безпеці не було. Була загроза максимум кар’єрі людини, яка у вас це просить.
Але ми, журналісти, можемо обирати не грати за цими правилами. І багато хто з нас, зокрема люди в цьому залі, справді це робить.
А хтось обирає інший шлях. Шлях нібито відповідальніший, а насправді часто легший.
І я сподіваюся, що саме ця Премія, з огляду на те, чиїм ім’ям вона названа, залишиться тією, яка відзначатиме і збиратиме навколо себе людей, які не грають за цими правилами. Які обирають берегти цю свободу і цю відвагу. Які залишаються вільними і відданими правді.
Я думаю, що якщо журналіст справді вільний, він інколи буде контроверсійним. Він буде робити помилки. І він багато кому буде не подобатися.
Але він ніколи не буде компромісним і зручним.
Як не був той журналіст, ім’я якого сьогодні нас тут зібрало.
Дякую.
Відео промови: https://youtu.be/Z_7AFQvbTnc?si=trh31xdo_VN35SlN
Ми самі не любимо спам. Тільки найцікавіше!
