У квітні 2014-го росіяни вторглися на схід України, а тисячі українців востаннє вийшли на мітинг єдності у Донецьку. Наступні роки українські військові зустрічали весну та великодню службу у степах, зі зброєю. А напередодні минулорічного Великодня світ дізнався про немислимі злочини росіян на Київщині.
Команда Українського ПЕН спільно із Премією Ґонґадзе відібрала визначні світлини квітня крізь роки війни.
Донеччина — Анастасія Власова
Фотожурналістка Анастасія Власова задокументувала відомий випадок, коли жителі селища на Донеччині заблокували рух українських десантників у квітні 2014-го року.
«Я люблю це фото за те, що воно дуже сюрреалістичне. Можна подумати, що це просто якийсь пікнік на галявині. Танки й сім’ї поруч — це незвично», — ділиться враженнями Анастасія Власова.
12 квітня 2014-го року російські військові та місцеві колаборанти захопили три великі міста Донеччини — Слов’янськ, Краматорськ і Дружківку. Після цього в Україні оголосили початок Антитерористичної операції і на окуповані міста висунулися українські війська.
Під Краматорськом, у селищі Пчолкіне, армія зустріла опір місцевих жителів. Не розуміючи ситуації, вони заблокували рух техніки. Жителі селища сподівалися, що в такий спосіб зможуть зупинити війну.
«Для мене той випадок був дуже символічним. Мені було сумно і прикро дивитися на те, що відбувається, на реакцію людей. На оснащення української армії, яке тоді було. Зараз це, звісно, абсолютно різні реальності», — згадує фотожурналістка.
Анастасія Власова документувала війну на сході України від самого її початку. Зокрема, працювала у зоні АТО/ООС, на тимчасово окупованих територіях Донеччини та Луганщини. Фотожурналістка каже, що з цього епізоду під Краматорськом багато чого змінилося:
«Українська армія зросла, зросли й ми як суспільство. Уже набагато менше я зустрічаю проросійських поглядів тут, на сході».
Донецьк — Дар’я Куренная/RFE/RL, Сергій Ваганов
Весна 2014-го року запам’яталася масовим спротивом українців на Донбасі. Тисячі містян виходили на мітинги єдності з Україною. Ці світлини Сергія Ваганова і Дар’ї Куренної нагадують про останній український марш у тоді вже окупованому Донецьку.
«З березня працювали в якомусь пеклі. Було враження, що хтось зламав реальність», — розповідає журналістка Дар’я Куренная.
Під час патріотичних акцій у Донецьку українці зазнавали нападів з боку росіян та сепаратистів. Один із них закінчилась трагічно: від ножового поранення загинув двадцятидворічний активіст Дмитро Чернявський.
«Перед кожним із таких маршів розуміла, що можу не повернутися, але й не піти не могла. Не так через роботу журналісткою, як через те, що я була не згодна з тим, що якісь потвори хочуть перетворити моє прекрасне українське місто на російську помийку», — розповідає Дар’я.
Українці продовжували виходити на вулиці з національною символікою, навіть коли Донецьк уже був під російською окупацією. 28 квітня 2014 року містяни востаннє вийшли на марш. Але Куренная виправляє: «Донеччани, як і військові, люблять казати, що то був крайній мітинг».
У той день співали українських пісень, а люди, що дивилися на хід з вікон, вітали марш прапорами й вигуками «Слава Україні!».
Невдовзі хід зустріли агресивні прихильники «Новоросії» і масовка з прикордонних регіонів Росії. Донецький фотограф Сергій Ваганов розповідає, як це сталося:
«“Вони” оточили колону зі всіх боків, кидали димові шашки, “взривпакети”, були в балаклавах, з бітами, саперними лопатками. Поліція їм не заважала, віддала щити, якими "вони" били людей».
В якийсь момент Сергій побачив закривавлений прапор у руках проросійського нападника.
«Він кинув прапор на асфальт, я сфотографував це. І побіг у двори ховатися від натовпу. Було дуже страшно», — згадує фотограф.
Дар’я Куренная спробувала вибратися з натовпу. Заховала фотоапарат, щоб не розбили. Вже за мить полетіли петарди, в якийсь момент поруч із журналісткою вибухнула світлошумова граната. «З наслідками того вибуху борюся досі», — каже Дар’я.
А потім Дар’я вибиралася додому через двори:
«Я купила пляшку віскі, дійшла додому. Як здала матеріал про мітинг, навіть не пам’ятаю. Але наступного дня написала заяву на звільнення, і це було правильне рішення, бо редакція стала на проросійський бік».
Луганщина — Макс Левін
У квітні 2017-го фотожурналіст Макс Левін вчергове поїхав на передову. У цьому відрядженні Левін вів святкування Великодня на фронті.
«Великдень — найпростіший спосіб потрапити на передову», — писав Макс Левін у репортажі для видання LB.ua.
У 2017 році за наказом Генерального штабу військові капелани об'їхали позиції українських військових на лінії фронту з Великодньою службою. Макс поїхав на передову разом із двома священниками, а про відрядження розповів у репортажі:
«Час починати. Паски розставлені на імпровізованому столику із ящиків з-під набоїв. У бліндажі повно людей. Бійці впевнено відстояли всю літургію, уважно прислухаючись до слів священників. Далеко не всі з них глибоко віруючі».
Макс згадував, що вода була в дефіциті, тож освячували паски ощадливо, з фляги. А ніч минула спокійно — окупанти гатили по сусідніх позиціях. Розпочався сніданок на такому ж столі з ящиків, але по-святковому, зі «скатертиною».
Житомирська траса — Михайло Палінчак
Одразу після відходу російських військ з Київщини фотограф Михайло Палінчак поїхав деокупованими містечками. Перед цим він зіштовхнувся із «дорогою смерті».
Після відходу російських військ із Київщини наприкінці березня 2022 року журналісти поїхали у деокуповані містечка і села. Тоді світ почув слова «Буча», «Ірпінь», «Макарів», «Мощун» та назви інших населених пунктів, у яких росіяни коїли немислимі злочини.
Фотограф Михайло Палінчак на шляху до села Демидівка випадково натрапив на ділянку Житомирської траси, усіяну тілами мирних українців. Це була найважча зйомка для Михайла:
«Я побачив безліч тіл цивільних людей, багато вщент розбитих автомобілів. Я був не готовий побачити таку кількість тіл просто на дорозі. На дорозі, яка веде у Європу. Ці люди тікали від війни, та потрапили в пекло».
На цій ділянці траси Київ — Житомир біля села Мила окупанти облаштували бойові позиції. Вони відкривали вогонь по українцях, які намагалися врятуватися під час інтенсивних боїв на Київщині. Протягом березня росіяни убили тринадцять людей, а шістьох — поранили.
Буча і Бучанський район — Альона Гром
Фотографка Альона Гром створила фотопроєкт «Мистецтво жити в критичній зоні» з написами, які з’явились у Бучі та Бучанському районі під час окупації.
Донецька фотографка Альона Гром мешкала у Бучі. Під час бойових дій їй вдалося виїхати з міста. Утім, багато містян залишилися під російською окупацією. За цей час у Бучі російські військові вбили тисячу сто тридцять одну людину.
«Відразу після деокупації я повернулася до Бучі, щоб усе побачити на власні очі, задокументувати. Я фотографувала людей, які пережили окупацію, розірвані будинки та машини. У деокупованій зоні мені часто траплялися написи, які з’явилися внаслідок воєнних дій. Це особлива мова війни», — розповідає Альона.
У цих посланнях росіяни залякували та віддавали накази місцевому населенню. Українці залишали написи, попереджаючи про небезпеку. Або ж повідомлення мародерам: «Тут нічого немає», «Заміновано», «Смерть мародерам». Аби заплутати колони російських військ, місцеві жителі закреслювали дорожні покажчики, адреси.
Фотографка розповідає, що зустрічала написи двома мовами. В надії, що написи російською мовою прочитають окупанти й не стрілятимуть, місцеві жителі писали: «Дети», «Здесь живут люди», «Мирные люди». Але це не зупиняло росіян.
«На вулиці смерті — так називали вулицю Яблунську — була будівля, де росіяни обладнали штаб і утримували в бомбосховищі понад 100 осіб у заручниках. Там я побачила напис "Туалет не працює, тільки діти, по-маленькому". На стінах лікарні в Ірпені з'явилися хрести, накреслені білою фарбою», — згадує фотографка.
Альона розповідає, що на бучанських вулицях були українські написи, в яких відчувалося протистояння, надія та віра у перемогу: «Ми переможемо!», «Мир», «Мир вам», «Воля», «Ніколи не здавайся!», «Ми поруч», «Героям слава!», «Слава Україні!».
Ми самі не любимо спам. Тільки найцікавіше!
