Напередодні повномасштабної війни журналіст Віталій Портников попереджав, що на Україну чекає велике випробування. Він упевнений, що журналіст має говорити навіть ту правду, що не подобається аудиторії. Чому він так робить та як радить суспільству впоратись з викликами — дізнайтеся з нашої розмови.
Як змінюється журналістика у воєнний час? Можливо, ще з 2014-го року?
2014-й і 24 лютого — не одна й та сама ситуація. Ми прекрасно розуміємо, що про конфлікт 2014-го року ми могли говорити як про конфлікт на обмеженій території нашої країни, багато хто не розумів, що почалася війна й далі буде. Зараз це — справжня війна. З ракетними обстрілами всієї України, з відчуттям небезпеки загибелі величезної кількості людей, з мільйонами біженців.
І нині журналістика не просто змінюється. Вона стає фронтовою, воєнною. Вона стає насамперед журналістикою новин.
Професія журналіста передбачає стресостійкість, бо ми завжди живемо у вирі новин. Зараз ще й додається те, що наші глядачі теж живуть у цьому світі новин. І вони не дуже комфортно почуваються у такому світі.
Тож наша задача — робити для них усе можливе, щоб вони розібралися у тому, що відбувається.
Як журналісту залишатись відповідальним і дотримуватись стандартів за таких екстраординарних умов?
Шукати адекватні джерела інформації. Розмовляти з людьми, яким довіряєш. Тут немає нічого особливого. Це така ж сама робота, як і до війни.
Зрозумійте, що журналістика — це і є робота під час конфліктів. Сама по собі ідея журналізму і новин означає, що чим більше рівень конфлікту — тим більшою є вага професії.
В умовах війни не потрібно нічого вигадувати. Новини самі йдуть до тебе. Ескалація такого рівня, що тобі просто потрібно вміти відбирати важливе.
Тож я не думаю, що це створює якісь серйозні проблеми для професії. Навпаки — це як раз той час, коли потрібно відповідати стандартам. Новини самі шукають тебе і у цьому пошуці ти можеш відбутися як професіонал.
Чи мусить журналіст обмежувати себе в цілях національної безпеки?
Журналіст має говорити правду. Завдання держави — встановити військову цензуру, яка б обмежувала можливість використання цієї правди в умовах, які можуть завадити національній безпеці.
Потрібно говорити навіть ту правду, яка не подобається аудиторії. Бо тільки така правда і може врятувати цю аудиторію. До мене дуже часто підходять люди і дякують за те, що до війни я чітко говорив, що буде великий конфлікт та ракетні обстріли. Що будуть мільйони біженців.
Люди, які слухали мене, говорять, що встигли підготуватися.
Я вважаю, що робив усе абсолютно правильно. Тому що я розумів обсяги випробування, яке Україні належить пройти.
Зараз, коли хтось каже, що все скінчиться за кілька тижнів або місяців, я кажу, що ми можемо знаходитись у війні, яка буде продовжуватись роками. Це не дуже приємно. Але це теж не виключений варіант.
Якщо люди будуть налаштовуватись, що усе скінчиться за кілька тижнів, а нічого скінчиться і пройде рік, два, три… Це значить приректи суспільство на депресію.
А я хочу, щоб ми навчилися жити у війні. І тоді ми зможемо пристосуватися до нової нормальності. Але це невдячні розмови.
Як підготувати себе у інформаційному плані до війни?
Для журналістів це — найважливіші часи у професійній діяльності. Будь-яка катастрофа — це і є те, заради чого вони обрали цю професію. Якщо їм це нецікаво, призводить до стресу і переживань, то не розумію, для чого вони взагалі йшли у журналістику?
Це все одно, що сказати хірургу: “Знаєте, ви сьогодні знову будете різати людей, хтось помре… Який жах! Може вам піти квіти поливати?”.
Наша робота з цього складається. І це рівно те саме, що відбувається з лікарями.
А іншим людям я би порадив просто жити звичайним життям. Довіряти перевіреним джерелам інформації.
Не занурюватись у інформаційний світ, бо у ньому — місце для журналістів і політиків, а не звичайних людей. Це небезпечно для психіки. Якщо вони хочуть жити у світі новин, то мають бути журналістами, а не читачами і глядачами!
І допомогати країні вижити. Хтось це робить у Збройних силах, хтось — у тилу, хтось — як волонтер. Зусилля кожного будуть виправдані упродовж цього тривалого періоду, який розпочався 24 лютого.
Чи були у вас моменти у цей час, коли вам доводилось себе цензурувати?
Я завжди ставлюся з відповідальністю до того, що кажу. Якщо я вважаю, що якісь мої слова можуть створити паніку або небажану реакцію, я звичайно їх не вимовляю. Я вважаю це нормою професії — ти маєш перебудовуватись на ходу.
Такого моменту не було, бо я просто завжди відповідальний до світу. Мене дуже дивує, коли у нас навіть на рівні політиків, які обіймають високі посади, можна щось сказати — ну і ладно. Зато красіво.
Я би хотів, щоб ми з вами провели кордон між самонавіюванням і реальною інформацією. Я вважаю, що просто не потрібно впадати в істерику. Потрібно шукати вихід.
Погроза застосування ядерної зброї — це виклик. Потрібно шукати вихід з цієї ситуації. Міжнародний, на рівні держави. І я говорю про такі виходи.
Але я ніколи не говорю: “Ви знаєте, Путін ніколи не насмілиться щось таке зробити”. Мої співрозмовники в ефірі говорили, що Путін на нас не нападе, бо у нього кишка тонка. А виявилось, що не така вже й тонка.
Те, що ми зараз переживаємо — найбільша катастрофа за час незалежності?
Поки що найбільша, але може бути ще більша. Це тільки початок. З точки зору того, що ми переживали за тридцять років це — найбільша криза. Але не остання.
Утім, ми бачимо, як змінюється суспільство. І це теж дуже важливо. Люди починають багато розуміти. Починають розуміти, як треба допомагати іншим, якою важливою є консолідація суспільства.
Ми самі не любимо спам. Тільки найцікавіше!
