Ми поспілкувались із головною редакторкою та ведучою «Громадського радіо», а також фіналісткою Премії Ґонґадзе Тетяною Трощинською про те, як трансформується журналістика у час війни. Тетяна розповіла про те, як вона тримає баланс між тим, щоб говорити правду і не розхитувати ситуацію. Також експертка поділилась порадами, як працювати з темами травми.
Як змінюється журналістика від початку повномасштабної війни?
Є позитивні тенденції. Робота Збройних сил України та усіх рівнів оперативних командувань, ДСНС, міських влад з громадськістю заслуговує на велику повагу, особливо соцмережі.
З журналіст(к)ами складніше, звісно, в умовах війни, дуже багато інформації не є публічною та доступною. Це можна зрозуміти, але все ж ми маємо пам'ятати, що запитання і теми накопичуються.
На щастя, зменшилась кількість “патріотичних” фейків. Я боялась, що “Чорнобаївка — 16” перетвориться на “Чорнобаївка — 126”. “Патріотичні” фейки підривають довіру до справжніх подвигів Збройних сил України.
Але також є й такі тенденції, з якими потрібно працювати.
Зараз журналісти працюють на довірі до органів державної влади. Це величезний виклик. Будьмо чесними: влада використовує цей дискурс — “Не розхитуймо ситуацію, не граємо на боці ворога і не даємо йому можливості використовувати внутрішні чвари”. Для журналістів справді важлива перемога у цій війні, тож багато з нас всередині своїх редакцій сказали: “Окей, ми будемо критикувати вас втричі менше і не будемо звертати уваги на факапи”.
Утім, трапляються речі неприємні та неприйнятні. Не буває так, що спочатку переможемо, а потім будемо будувати хорошу країну. Це насправді вже має бути хороша країна: некорумпована, реформована і демократична. Ми її захищаємо.
Ми всередині своєї країни маємо ставити запитання. Вони необов’язково грають на руку ворогу. Хіба умовний Арестович з нескінченними суперечливими заявами не розхитує ситуацію? Показувати “Вечірній квартал” в Єдиному марафоні на День Незалежності — це нормально? Ні, адже це є бізнес, а не об’єднавча ідея.
Коли російських військовополонених Онуфрій зустрічає в Лаврі та благословляє, то в мене є запитання не до російського агента Онуфрія, а до представників української державної влади, які дозволили їх привезти. І все накопичується.
Ми маємо право ставити ці запитання. І це абсолютно не грає на руку ворогу. Не всяка “істерика” у фейсбуці є ІПСО ворога. Я проти того, щоб це називали саме так та маніпулювали. Зрештою, ми захищаємо Україну як цінність та як державу. Ми не захищаємо ту чи іншу політичну партію.
Як журналісту тримати баланс між тим, щоб говорити правду і не розхитувати ситуацію?
Завжди важливе запитання: наскільки це зашкодить Україні під час її боротьби? Подумати над цим запитанням дає нам паузу для того, щоб ми могли вдихнути й вирішити, що і як ми публікуємо.
Але відповідь не завжди є однозначною.Тему етичних стандартів можна прописати за допомогою певних критеріїв. Але ці критерії усе одно неарифметичні. Ми не можемо прорахувати відсоток шкоди. І тут частково спрацьовує інтуїція — накопичений досвід, який вистрілює. У мене були такі історії, коли я думала, варто чи ні. І я ставила собі це запитання."Українська правда” не побоялась написати про Людмилу Денісову те, що знала велика частина журналістів. Це був вибір “Української правди”. І я тут не кажу про те, що хтось зробив правильно, а хтось — ні. Я кажу про складне етичне рішення. До статті були питання. Але колонка головної редакторки була достатньо сильною, щоб пояснити, чому вони зробили цей вибір.
Моя позиція у тому, що ми зараз ставимо інтереси збереження держави найвище. Адже йдеться про виживання. Це дуже архаїчний стан, війна завжди архаїчна. І це часто вступає у суперечність з демократією, яку ми відстоювали усе життя. Тому для мене це дуже складна дилема.
Тому ми маємо ставити запитання: наскільки це допомагає країні вижити? Це дуже екзистенційна боротьба. Для величезної частини вона нова та дуже складна. Ми, журналіст(к) в незалежних медіа, звикли ухвалювати рішення з точки зору суспільного інтересу. Перемога та виживання — зараз вищий суспільний інтерес. На цьому етапі він переважує менш важливі речі. Так я собі кажу.
Яка зміна може залишитись у мирний час?
Розділимо ціннісний та ринковий момент. У ціннісному моменті у нас з’явилось більше солідарності. Більше розмов у цеху про стандарти та етику. І загалом у нас почав з’являтися консенсус щодо етичних тем. Ми так чи інакше йдемо до професіоналізації журналістики. Але це може зайняти роки.
Я є послідовною прихильницею того, щоб журналісти мали посвідчення єдиного зразка. Єдина прескарта, яку видають органи самоврядування та до якої не має стосунку держава. Це мінімізує ризики впливу, корупції й тиску. Вона також не повинна бути бар’єром для фрилансу. Бо проєктна робота — значна частина медіа-ринку та майбутнього.
Моменти більшої солідарності, етичних дискусій і консенсусів — те, що я би дуже хотіла залишати в нашому майбутньому. Розвивати, закріплювати та інституалізувати.
Ми почали говорити про те, що політичні погляди і цінності мають значення. Для професії. Йдеться не про те, голосуєш ти за “Слугу народу”, “Європейську солідарність” чи “Голос”. А про те, що якщо ти вважаєш антиукраїнську позицію "іншою точкою зору", то це не так.
Якщо "політичні погляди" говорять про те, що твоєї країни не повинно існувати — то це не політичні погляди, це сприяння ворогові. Від початку війни у 2014-му у нас була дискусія про ці всі "різні точки зору". Нарешті у ці шість місяців у нас немає цієї дискусії.
А ми маємо далі дискутувати всередині країни про стратегії і шляхи розвитку. Голосуємо ща увесь спектр, головне, щоб усі вони бачили Україну як цінність.
А що з ринком?
Важко спрогнозувати. Приміром, історія, пов’язана з великою медіагрупою “Україна”, показала, що одним рішенням можна закрити медіахолдинг і наповнити ринок сотнями людей. Це говорить про те, що у нас був незбалансований ринок.
Скажу крамольну річ. У нас забагато медійників на один квадратний метр. Цього року знову серед абітурієнтів найбільш популярні спеціальності — маркетинг та журналістика. Усі хочуть щось продавати і бути, даруйте, Фейгіним та Арестовичем і сидіти в ютубі. Молоді люди, замість того, щоб будувати “Байрактари”, йти у аерокосмічну галузь, йдуть в цей, так би мовити “телевізор”. Насправді країною рухає не лише говоріння, але й реальна економіка.
Насправді, є ілюзія, що журналістика — це легко. Це просто про щось розповісти.
Ні! Журналістика — це про розуміння суспільних процесів, дій/бездіяльності влади, про вміння чути людей, про розуміння трендів, це навички аналізу, бажано якась тематична спеціалізація. Розповісти - це вже після цього всього.
Важко відстежити етичні моменти ще й тому, що все говорить, рухається і пише, сприймається як журналістика. У такий спосіб ми розмиваємо професіоналізм, шкодимо критичному мисленню.
Оскільки телеканали в України свого часу були необхідним придатком до олігархічного бізнесу, відтак — політичного впливу, ведичезга кількість з них були інформаційними. Зараз девальвує інформація, її надто багато і виробляти її дешевше.
Усе для нерозбірливої публіки "контент": від фоток собаки до кропітких журналістських розслідувань. Це мій біль, бо я знаю скільки праці люди витрачають на аналітику, на розслідування, на унікальні людські історії.
Щодо інформаційних каналів. Та хай будуть, але питання в тому, скільки з них справді незалежних. Я за те, щоб були марковані партійні ЗМІ. Принаймні, це чесна, відкрита, нормальна політика. Якщо ваша партія хороша для України, чому ж не сказати, що це ваш медійний ресурс? Чого соромитись?
Навіть вже телеканал «Рада» «Слуга народу», і буде чесна позиція. Але ж ні, бо це буде порушення законодавства, це ж парламентський канал, а не партійний. Тому обрано шлях маніпуляцій.
"Прямий" — те саме. Ну вже хоч торік офіційно оголосили власника.
Є й інші запитання. Чим закінчиться Єдиний марафон? Йому ж межа має бути. Так, це зрозуміло у час воєнного стану, але Єдиний марафон — це однозначно не майбутнє демократії та свободи слова.
Ну і шоубізнес у нас вважають журналістикою. Шоубіз — це прекрасно, але не треба плутати ці поняття. Потрібно розділяти журналістику і шоубізнес, журналістику і політичну діяльність, навіть якщо хтось ютубер.
Які медіа, на вашу думку, не є шоубізнес? Що ви читаєте?
Я дивлюся на це професійно, тож читаю і дивлюся основні великі медіа і незалежні менші, які дуже якісні. Я навіть астрологів на “УНІАН” читаю, щоб посміятися. Хоча це жахливо насправді, і це є саме порушенням стандартів. Я все розумію про астрологів і трафік, але ніхто не знімав питання етики.
Читаю й спеціалізовані видання, на кшталт “Defense Express”, “Детектор медіа”. Окрім того, першоджерела та великі західні медіа: The Economist, Washington Post, The New York Post, FT тощо.
Якщо казати про ширший загал, то якщо ви хочете читати медіа, які працюють прозоро і за стандартами, то на сайті Інституту масової інформації є список тих, які заслуговують на довіру. Але я цими словами мало кого переконав. Бо люди масово сидять на анонімних телеграм-каналах і нема на це ради.
Професійним медіа складно змагатись з анонімним джерелом умовний “Коммисар.ru”, який пише якусь дурню, що Путін то помер, то ожив. Бо ми не можемо задовольнити компульсивний потяг до потоку неперевіреної інформації бодай тому, що нам треба час на перевірку.
Люди вірять особистостям. Ми ніколи не переможемо емоції чистим фактом. Це не є в людській природі і ми повинні до цього ставитись спокійно. Тут питання в іншому: кому люди вірять? І наскільки ці люди, яким вірять, є чистоплотними у тому, що вони роблять з мозком аудиторії?
Які є етичні засади у спілкуванні з людьми, які пережили травматичні події?
Перша засада — чесно відповісти на запитання, для чого ви це робите. У багатьох буде відповідь: тому, що це цікавий заголовок, на який клікне багато людей. Так от це — не мета.
Мета — показати, що у людини є ресурси вижити критичній ситуації. А також, що проти людини скоєно злочин (якщо йдеться про зґвалтування, наприклад) і що правосуддя є або може бути. Тобто наша мета — допомагати правосуддю відбуватись.
Багато журналістів можуть сказати: “Ні, неправда. Наша мета — інформувати”. Але я не згодна. Наша мета не інформувати. Інформація, яка відірвана, живе сама в собі у часі та просторі, живе рівно одну добу. Сьогодні у нас 120 тисяч переглядів, а завтра — виникне щось інше і переб'є їх.
Тому наша мета — працювати для кращого розуміння громадян свого життя і суспільних процесів.
Дуже важливий етичний момент у роботі з чутливими темами - розуміти, що досвід цієї людини — це не наша історія, це історія цієї людини. Яка належить цій людині і яку вона повинна пропрацювати з професіоналом. Тому цю частину — травми, переживання — ми залишаємо професіоналу.
Якщо ж людина сама хоче розповісти, ми повинні абсолютно відверто сказати їй: “Ця історія житиме сьогодні, завтра, післязавтра, за три місяці та за три роки. Чи все, що ви зараз будете розповідати, ви захочете читати про себе за три роки?"
Ми не повинні нашкодити людині публічністю.
У мене таке було. Я попросила героїню уявити, що вона через три роки в пошук вбиває своє ім’я і випадає ця історія. І вона сказала мені: “Дякую, я буду намагатись фільтрувати, що кажу ”. Ми повинні розуміти, що чутливі розмови — це частина нашої журналістської відповідальності.
Ще один важливий момент, який рідко враховують журналісти і журналістки. Історія людини і травма - це різні речі. Травма — це те, що людина ще не до кінця осмислила. І якщо вона перебуває в “живому” періоді, у її словах часто говорить травма.
І, можливо, після осмислення травми — через рік, два, три — вона зробить інші висновки.
Наведу приклад.Коли ситуація не пропрацьована, людина може применшувати свій досвід. Або навпаки перебільшувати, і деякі подробиці можуть бути не фактами, а уявою. Про це вам скаже кожен психотерапевт і кожна психотерапевтка.
Важливе й таке запитання: “Що ми подаємо широкій публіці”? Сама по собі історія не повинна залишати відчуття безвиході. Багато журналістів роблять це, записують історії лише з перших уст та не ставлять їх в контекст.
Але є купа запитань. Чи працює прокуратура? Чи працює міжнародне кримінальне законодавство? Що допомагало вижити? Якою була зустріч з родиною? Де була підтримка? Фіксація на ресурсі, підтримці, допомозі, майбутньому має значення.
Треба пам’ятати, що це — не одиничні випадки. Зараз в нас під мільйон в Збройних силах, у частини з яких високий ризик потрапити у полон. У нас велика частина людей під окупацією. У них щоденний ризик страшних речей. І ми зараз говоримо про цих людей, ніби це одиниці. Насправді ж уся країна зараз в різних ступенях зазнає таких ситуацій.
Важливий момент, чи зрештою об’єднає нас це відчуття спільної перемоги чи ми будемо фіксуватись на травмі? Коли я бачу десь у Фейсбуці чи Інстаграмі дописи про те, що у нас у всіх буде ПТСР, мені хочеться підійти до цієї людини і зробити їй “ПТСР”. Бо це дурня.
ПТСР ми намагаємось виправдати речі, які ми робили ще до війни. ПТСР не виправдовує корупцію, домашнє насильство, хамство одне між одним, дурні вибори на виборах, відсутність критичного мислення і так далі. Не в усіх з нас буде ПТСР. І визначити, що у кого буде можуть лише фахівці, а не соцмережі.
І після війни ми можемо показати посттравматичне зростання та ресурс. Про це важливо говорити. Про важкі ситуації ми будемо все одно говорити. Наша увага буде до цього прикута. Але ми замало говоримо про те, як ми це долаємо.
Ми самі не любимо спам. Тільки найцікавіше!
