Поки руки зайняті — вони не опустяться. Виступ Ольги Руденко

Ольга Руденко, головна редакторка The Kyiv Independent, вдруге поспіль стала номінанткою Премії імені Георгія Ґонґадзе. Під час сьомої церемонії вручення вона поділилася думками про внутрішню силу, командну роботу, виклики останнього року та те, чому дія — найефективніша відповідь на відчай.

До вашої уваги повний виступ Ольги у текстовому форматі:

Для мене велика честь бути на цій сцені вдруге. Я, правда, не знала, що таке взагалі можливо.

Я хвилююся, бо маю сказати щось, що буде гідним людини [Георгія Ґонґадзе], яка є заслуженою легендою, яку я дуже поважаю, але яку не мала честі знати. Я маю сказати щось справді гідне, не банальне — більше того, перед людьми, які цю людину знали і любили.

Один факт, який мене заспокоює, — це те, що цей вечір матиме для мене позитивний фінал. Сьогодні зі мною номіновані воєнний фотограф-оператор [Іван Любиш-Кірдей] і журналіст-розслідувач [Михайло Ткач]. Я думаю, ці професії уособлюють собою найкраще, що є сьогодні в українській журналістиці. Мені здається, що обидва номінанти — те, що вони роблять і ким вони є — було б близьким Георгію Ґонґадзе.

Єдина думка, чому мені нормально стояти в одному ряді з ними, бути номінованою ще й вдруге, полягає ось у чому: я не вважаю, що особисто зробила достатньо чи зробила щось видатне, щоб бути номінованою або отримати цю Премію. Але я знаю, що достатньо для цього зробила наша команда.

Ця номінація — абсолютно точно заслуга нашої команди. Рік тому, коли я стояла на цій сцені, я сказала, що я тут, тому що три роки тому група впертих, сміливих журналістів заснувала Kyiv Independent, не послухавши дуже розумних людей, які радили цього не робити й піти на компроміси.

Сьогодні я стою тут, бо ми все ще сміливі й уперті. Як виявилося — ще й дуже сильні. Почати щось може бути дуже страшно і складно, але продовжувати — часто складніше.

Мені дуже пощастило з людьми, з якими я працюю. Я знаю, що це розкіш. Це ідейні, віддані, сильні, смішні люди, які не лише можуть робити класні речі, а ще й під час цього підтримують одне одного.

Я тут також через людей, яких я ніколи не бачила, не побачу і які навряд чи побачать цю промову. Це наші читачі — вони дуже надихають. Це люди, які не мають зв’язку з Україною, але опікуються її долею і всім, що тут відбувається, бо опікуються справедливістю й правдою. І це дає мені змогу пам’ятати, що у світі, де багато хто намагається знецінити правду чи вбити людей, які її доносять, як убили Вікторію Рощину, усе ж є багато людей, для яких правда — дуже висока цінність, і які готові за неї стояти.

Я не хочу говорити лише про успіхи й досягнення. Цей рік був дуже складним. Особисто я на початку року опинилася у складному моменті. Усі ці три роки я говорю зі світом про Україну. Це була дуже зрозуміла історія: про що я говорю, ким ми є. Я говорила про війну, про Росію, про нашу перемогу, яка точно настане. Але коли стало зрозуміло, що нас намагатимуться змусити програти війну після всього, що було, — я не могла переварити цю несправедливість. Я не знала, в яку шухляду в голові це покласти. І якщо я не можу це переварити — як я можу говорити про це зі світом?

Це накладається на втому, на виснаженість, яку ми всі відчуваємо. Ми мало про це говоримо, бо звикли говорити про перемоги. До того ж ми — сильні й непохитні українці. Але я знаю, що нас багато: хто виснажений, хто в цьому відчутті безпорадності й несправедливості почувається самотньо й темно.

Я нещодавно знайшла для себе спосіб з цим працювати. І він виявився дуже простим: для мене є лише одна ефективна відповідь відчаю — дія. Для мене це означає пробувати робити нове, реалізовувати більше, втілювати те, що страшно. Поки руки зайняті — вони не опустяться.

Ще одна річ, яку я зрозуміла: найголовніше, що ми можемо зробити, коли до нас підходить відчай — це не здаватися йому передчасно. А точніше — обирати не здаватися. Я кажу "обирати", бо вважаю, що у нас у всіх є вибір. Ми не суперлюди і не можемо одного разу обрати бути до кінця життя сильними й ніколи не здаватися. Але ми можемо обрати — боротися сьогодні. А потім ще один день. І, можливо, ще.

Сила вибору особисто мене штовхає щодня. Для мене важливо поділитися цим із вами. Учора [20 травня] була річниця виходу наших захисників із "Азовсталі". Важко знайти потужніший приклад сили вибору і сили віри. Я думаю, що наша спільна втома не визначає нас. Нас визначає наш вибір, наша сила і віра.

Я хочу побажати всім нам знаходити відповідь відчаю. Мені пощастило, що моя відповідь — це дія, це журналістика, яка привела мене на цю сцену. Але в кожного з нас є така дія. І це не завжди щось, за що дають премії. Але це не повинно нас зупиняти.

Я думаю, що це відгукнулося б і було б близьким людині, на честь якої названа ця Премія.

Дивіться повне відео виступу Ольги Руденко на YouTube.