Богдана Неборак: «Культура і її обговорення дозволяють нам не завмирати»

Богдана Неборак працює шефредакторкою сайту The Ukrainians, створює проєкти у сфері культури і пише про українську культуру, зокрема, в своєму інстаграмі, а також створює англомовні експлейнери про українську культуру у твіттері. З початком повномасштабної війни разом з Анастасією Євдокимовою і The Ukrainians Audio розпочала подкаст-проєкт «Наразі без назви», у якому ведучі ставлять складні запитання про культуру.

Ми поговорили із Богданою про те, як змінюється культурна журналістика у час війни. Про те, чому культура справді «на часі» і яких тем у медіа зараз бракує. 

Що відбувається у культурній журналістиці після 24 лютого?

Від початку повномасштабного вторгнення з’явилося багато нових медіа, які розповідають про українську культуру. Чимало з них сфокусовані передовсім на соціальних мережах. Це важливий індикатор: ми вчимося говорити про свою культуру у різний спосіб та для різних аудиторій. 

Цього страшенно бракувало раніше. Наприклад, якщо я хочу довідатися про Лесю Українку, то можу обрати дуже різні формати. Від експлейнера у Instagram до глибокої літературознавчої розвідки Оксани Забужко чи Тамари Гундорової. 

Я слідкую за новими виданнями, тому що мені цікаво, як люди працюють із форматами. У який спосіб вони розповідають свої історії. Неважливо, чи ця історія розказана інстаграм-дописом, колонкою чи дуже хорошим тіктоком.

Усі ці формати потрібні. Ті люди, які сьогодні уперше приходять на простий формат, пізніше можуть перейти до складнішого контенту. Дуже важливо, щоб існувала умовна «драбинка», яка уможливлює доступ і розуміння. Точка входу в культуру має бути максимально комфортною. І цих точок має бути дуже багато.

Традиційні медіа намагаються адаптуватися до ситуації. Медіа по-різному приймають цей виклик. Є ті, що закриваються, а хтось, навпаки — переналаштовує свою діяльність. 

Хорошим прикладом є «Читомо», які одразу запустили англомовні матеріали про книжки, які розповідають про країну. Також — англомовний Twitter і працюють над англомовною версією свого видання. 

Також є тенденція до нормалізації теми культури у медіа. Хоча понині у багатьох українських великих медіа культурні теми ховаються за словом «лайфстайл» або «життя». Це ненормально.

На передовиці The New York Time ми обов’язково побачимо «Books». Тобто не просто культура, це ще й книжки! Рубрика, яка постійно оновлюється, працює зі своїми читачами, запрошує їх до діалогу і взаємодії. Хотілось би, щоб культура сприймалася не як надбудова, а як неодмінна складова життя. А щобільше — як те, що впливає на нашу національну безпеку і те, за що точиться ця війна.

Як працювати з аудиторією?

У нас ще дуже багато неохоплених сфер. І тут не можна сказати, що саме потрібно розкривати.

Розкажу, як це відбувається на The Ukrainians Media. У нас немає окремого розділу «Культура», але вона присутня у всьому, що ми робимо. Це репортажі, інтерв’ю, спецпроєкти і так далі. 

У нас є читацький клуб. Ми розуміємо, що від того, як змінюються обставини навколо нас, змінюється й наші читацькі плани та потреби. На початку повномасштабного вторгнення ми вирішили, що хочемо обговорювати книжки про тоталітаризм, які краще пояснять нам, звідки він походить. Наприклад, читали Мілана Кундеру. 

Також ми почали обговорювати українську класичну літературу різних часів, переважно доби модернізму. 

Культура — це екосистема. Що якісніше ми говоримо про культуру, то більше є споживачів, які цікавляться нею, хочуть взаємодіяти. А що більше таких споживачів, то більше класних видань та конкуренції. Це невіддільні процеси.

Я думаю, що загальні медіа мають пропонувати точку входу, де людина може довідатися про певну новинку із загального медіа і тоді подумати, чи їй цікаве глибше знайомство.

Важливо працювати над різними точками входу. Уявімо читача, який узагалі не читав українську літературу. І хоче почати робити це з різних мотивів: чи покращити свою українську, чи відкрити літературний світ через українську мову. І йому потрібні провідники у цьому світі. 

Провідниками стають частини літературної екосистеми. Це можуть бути і видання як «Читомо» і колись — «Літакцент». І загальні видання, які, наприклад, наприкінці року роблять добірки найкращих книжок. Можуть бути літературні премії, які теж впливають на дискурс. 

Що більше цих гравців, то простіше читачеві. Бо також він може, не читаючи усього того, про що ми щойно говорили, просто зайти до незалежної книгарні з ретельно відібраним асортиментом. 

Чи культура — «не на часі»?

Я бачу дуже великий інтерес зараз до української і українськомовної літератури. 

Так, бізнеси, які підтримували культуру, зараз підтримують армію. Це правильно, бо ця армія дозволяє нам зараз вести цю розмову, видавати книжки тощо. Але зараз справді складно залучати фінансування на культурні проєкти. 

Це прикро, бо культурні проєкти тут і зараз неймовірно цінні тим, що захоплюють весь спектр аудиторії. По-перше, людей, які й так постійно взаємодіяли з культурою і потребують цього, щоб відчувати, що наше життя триває далі, не стоїть на паузі. 

По-друге, тих людей, які лиш відкривають для себе українську культуру і шукають контакту з нею.

Неймовірно важливо не завмирати сьогодні. І саме культура і її обговорення дозволяють нам не завмирати. 

Великі культурні події усе одно відбуваються. Наприклад, відбувся Львівський Book Forum, він прозвучав у іноземній пресі. Це страшенно важливо. Люди, які залишаються у культурній сфері, справді роблять багато для того, аби з’являлися нові й нові проєкти. 

Це дозволяє говорити нам закордоном не лише через фото й текстові репортажі з війни, але й показувати нашу символічну реальність. Про що ми думаємо, де пишемо, як робимо мистецтво. 

Чого бракує у культурній журналістиці?

У нас дуже багато нерозказаних історій, роботи стане ще на десятиліття. Бракує класних провідників різними жанрами або епохами. Бракує проєктів про Київ. Зараз багато дискусій про його російське та українське минуле. Хибно казати, що у ньому не було російського. Але хотілось би більше проєктів про українське минуле і сучасність Києва. 

Хочеться більше медіапроєктів, які б розповідали про різні регіони України через їхню культуру. Це робить зокрема Ukrainer. Вони з проєкту-орієнтира зараз перетворились на проєкт-архів, бо частина з тих локацій, які вони показували, була знищена росіянами.

Тут шалений простір для маневру. П’ять творів про український південь або про те, який вигляд має Чорне море у роботах українських художників. Важливо, щоб був пристрасний інтерес розказати цю історію. Так буде підійматися минуле, яке неймовірно допомагатиме розуміти нашу дійсність і навіть ставити орієнтири на майбутнє.

Чому читання важливе під час війни?

Як і всім, у лютому й на початку березня мені не було просто читати. Я пригадала таку пораду: повертатися до знайомих текстів. Так і зробила. Узяла дві книжки: прозу Миколи Хвильового і «Фієсту» Ернеста Гемінґвея. Обидвох авторів я страшенно люблю.

Дивним чином ці книжки нагадали мені про те, що дає мені читання. Водночас Хвильовий став ключем для розуміння реальності навколо себе. Не замахнуся говорити, що зрозуміла, що відбувається з нами, але я почала відчувати себе трохи твердіше на землі. Прийшло чітке усвідомлення того, що наші попередники багато чого не просто пережили, а встигли передати нам. 

Після того я вже не скаржуся на своє читання. Читала багато цікавого. До багатьох текстів поверталась у подкасті «Наразі без назви», який ми робили з Анастасією Євдокимовою. І вони звучали для мене геть свіжо. Маю на увазі поезію Миколи Зерова чи драми Миколи Куліша.

Читала чимало європейської прози. У якийсь момент я знову відчула силу доброї книжки, яка дозволяє сконцентруватися на добре розказаній історії. 

 

Спілкувалася Діана Делюрман

Редактор - Іван Андрусяк