Премія імені Георгія Ґонґадзе
  • Про Премію
    Засновники Премії Концепція Премії Капітула Премії Лауреати Премії Меценати Премії Контакти
  • Новини
  • Публікації
  • Проєкти Премії
    Журналістика незалежної України 30 до 30: Хто творить майбутнє українських медіа Iсторії соціального підприємництва Ціна слова Лишаюсь у професії Регіональні медіа: історії успіху Медіадень Всi проєкти
  • Георгiй Ґонґадзе
    Біографія Спогади Спецпроєкт з Reporters
Головна / Публікації / Юрій Макаров: Сенс професії – бути “великим спрощувачем”
30 квітня, 2020

Юрій Макаров: Сенс професії – бути “великим спрощувачем”

Поділитися facebook linkedin twitter

У межах спільного проєкту “Детектор медіа” та Премії імені Георгія Ґонґадзе, журналісти і редактори розповідають, що їх надихає в роботі, як долають кризи і труднощі та що приносить найбільше професійне задоволення.

У першому тексті: Журналіст, телеведучий, головний редактор Суспільного телебачення Юрій Макаров — про те, що його тримає в професії.

Я прийшов у журналістику, коли журналістики в Україні ще не було: 1980-й рік, мене брали в редакцію для закордону завдяки освіті (романо-германський факультет університету), але по дорозі з’ясувалося, що анкетні дані не дозволяють мені перебувати на такій відповідальній ділянці ідеологічного фронту (у мого батька в Болгарії були серйозні проблеми з тамтешнім КГБ, а я це чомусь не афішував),тому мене дуже швидко перекинули на заслання до промислово-економічної редакції.

Ніяких особливих мотивів у мене не було, просто несло по життю. Щоправда, дуже гріло посвідчення — червоне шкіряне із золотими літерами “ТАСС-РАТАУ”. Який я був ідіот!

Згодом я почав краще розуміти сенс професії. Це не лише повідомляти широким масам, що й де сталося, а й намагатися пояснити суть і значення подій, явищ, проблем. Бути “великим спрощувачем”, як колись я прочитав у одній французькій книжці про відомого журналіста. Або популяризатором – у найширшому розумінні цього слова. Тобто не просто розповсюджувати складну та важливу інформацію, а й робити це у популярній, доступній формі. Але цей етап настав, коли я вже потрапив на “1+1”, а ще більше – коли зіткнувся із викликом самому очолити медіа-проект (часопис “Український тиждень”). Відтоді мої уявлення про фах і моє місце в ньому суттєвих змін не зазнали: ділитися знанням (а подекуди сумнівами), пояснювати, аргументувати, спрощувати, популяризувати…

Коли енергію спрямовуєш на те, щоби донести до авдиторії цілком нібито очевидні, зрозумілі для тебе речі, а через якийсь час з’ясовується, що тебе не почули, а найпесимістичніші передбачення справджуються, хочеться все кинути, й такі моменти настають регулярно. В них винна не ситуація, а я сам: не треба брати на себе відповідальність за країну та всесвіт, не треба плутати себе з проповідником, варто все ж таки залишатися журналістом, а не моралізатором.

Так чи так, щоразу вийти з піке допомагає несподіваний зворотний зв’язок. Раніше мене регулярно впізнавали на вулиці, але плутали ім’я: найчастіше називали “Микола Вересень”. Це означало, що впізнали не мене, а умовне телевізійне обличчя, хай розкручене, але позбавлене індивідуальності. Тепер, якщо мене зупиняють, то щоби подякувати за колонки в “Українському тижні” або програму “Війна і мир”. Це дає задоволення далеке від марнославства – я знаю, що комусь моя робота допомогла визначитися з власними думками, когось – підтримала. І це справді найбільша нагорода й найдорожча компенсація.

Я це відчув на собі, щойно до влади прийшов Янукович. З 1 каналу мене дуже елегантно виперли, я навіть аплодував, наскільки це було віртуозно виконано. А потім стукався в усі двері й вивчив чарівну формулу: “Я вам перетелефоную”. В перекладі українською це одначає: “Від…бися”. Якби не “Український тиждень”, де я акуратно раз на тиждень виходжу з колонкою вже багато років, я би вже пішов у таксисти або репетитори.

Через певний час мій товариш Женя Степаненко зайшов на один канал із документальним проектом, де я планувався сценаристом, і почув: “Він у нас у чорному списку”. Не буду приховувати: це трохи підняло мою самооцінку, але не до такої міри, щоби перестало хотітися їсти.

Зовсім недовго тривав мій роман із ТВі — незалежним каналом, який продали незрозуміло кому, після чого практично вся команда звільнилася. Зрештою, нічого приємного у відлученні від професії не виявилося, хоча я весь час порівнював із радянськими часами й дякував Богові, що “совок” закінчився.

Я захоплююся багатьма колегами, й мені страшенно шкода, що значна частина їх вигоряє або суне в політику. Шкода, бо політик — зовсім інша професія, в чомусь протилежна. Тим більше я захоплююся тими колегами, які орють цю ниву, не розраховуючи ані на кар’єру, ані на статки. Я можу назвати Мирославу Барчук, Павла Казаріна, Айдера Муждабаєва, Дениса Казанського й ще багатьох, багатьох, для кого це єдиний органічний спосіб існування, сенс життя. Ну й недосяжний авторитет — Віталій Портніков, людина феноменального інтелекту й обдарованості, яка пише, як дихає. Мені взагалі дивним чином не притаманні жодні ревнощі або заздрощі, кожен яскравий виступ для мене – лише позитивний стимул не опускати руки.

Найбільше професійна насолода для мене – у самому процесі. У відчутті того, що матеріал мене слухається. Я все життя трохи комплексував, що повільно думаю в режимі реального часу, тобто прямий ефір – не для мене. І коли раптом усвідомлюєш, що встигаєш поставити правильне запитання з матерії, якою донедавна не володів аж ніяк, і влучаєш у “десятку”, приходить розуміння, що досвід теж чогось вартий. Тобто процес уже є результатом. Ну а коли тобі ще й дякують, то взагалі нірвана!

Джерело: Детектор медіа

Юрій Макаров: Сенс професії – бути “великим спрощувачем”
Премія імені Георгія Ґонґадзе
інші публікації
За кадром: українські фотографи про свої найважливіші воєнні світлини
20 червня, 2022 За кадром: українські фотографи про свої найважливіші воєнні світлини
Після 24 лютого: Ініціативи Премії Ґонґадзе
8 червня, 2022 Після 24 лютого: Ініціативи Премії Ґонґадзе
"У Маріуполі найважливіше було вижити": Євген Малолєтка і Мстислав Чернов про роботу фотожурналістів у час війни
26 травня, 2022 "У Маріуполі найважливіше було вижити": Євген Малолєтка і Мстислав Чернов про роботу фотожурналістів у час війни
Фіналіст Премії Ґонґадзе-2022 Сергій Сидоренко: Моя журналістика – на межі з громадським активізмом
26 травня, 2022 Фіналіст Премії Ґонґадзе-2022 Сергій Сидоренко: Моя журналістика – на межі з громадським активізмом
Всі публікації
Новини, проєкти
та публікації Премії
protect Ми самі не любимо спам. Тільки найцікавіше!
З нами вже чимало підписників!
errors
Премія імені Георгія Ґонґадзе
Пошта
gongadzeprize@gmail.com
facebook youtube
Написати нам
Проєкти Премії
  • Журналістика незалежної України
  • 30 до 30: Хто творить майбутнє українських медіа
  • Iсторії соціального підприємництва
  • Ціна слова
  • Лишаюсь у професії
  • Регіональні медіа: історії успіху
  • Медіадень
  • Всi проєкти
Про Премію
  • Засновники Премії
  • Концепція Премії
  • Капітула Премії
  • Лауреати Премії
  • Меценати Премії
  • Контакти
Георгiй Ґонґадзе
  • Біографія
  • Спогади
  • Спецпроєкт з Reporters
Інше
  • Новини
  • Публікації
Політика конфіденційності Угода користувача
Про Премію
Засновники Премії Концепція Премії Капітула Премії Лауреати Премії Меценати Премії Контакти
Новини Публікації
Проєкти Премії
Журналістика незалежної України 30 до 30: Хто творить майбутнє українських медіа Iсторії соціального підприємництва Ціна слова Лишаюсь у професії Регіональні медіа: історії успіху Медіадень Всi проєкти
Георгiй Ґонґадзе
Біографія Спогади Спецпроєкт з Reporters
facebook youtube