Під час зустрічі говорили про те, якою є реальність журналістики сьогодення, її вплив на досягнення справедливості, фактори, які допомагають залишатися у професії, а також перспективи журналістики з огляду на реалії, у яких живуть українці.
Традиційно напередодні Церемонії Премії імені Георгія Ґонґадзе відбулася публічна розмова з цьогорічними номінантами Премії:
▫️ Мар’яном Кушніром — українським журналістом та воєнним кореспондентом Радіо Свобода;
▫️ Ольгою Руденко — головною редакторкою та співзасновницею англомовного видання The Kyiv Independent, номінанткою Премії Ґонґадзе 2024 та 2025 років;
▫️ Михайлом Ткачем — керівником відділу розслідувань видання "Українська правда", номінантом Премії Ґонґадзе 2025 року;
Модерувала розмову Оля Мирович — голова ГО "Львівський медіафорум".
Переглянути повний запис розмови ви можете на YouTube Премії.
Публічна бесіда відбулася як сайд-івент LMF2026 за організаційної підтримки Школою журналістики й комунікацій Українського католицького університету.
Ця подія організована за фінансової підтримки Тайванського фонду демократії (The Taiwan Foundation for Democracy).
Журналістика — це життя, а не робота
Розмову з номінантами Оля Мирович розпочала з прохання описати себе в професії одним словом.
Воєнний кореспондент Радіо Свобода Мар’ян Кушнір розповів, що інші часто описують його у цій професії словом "божевільний".
"Чому божевільний? Тому що женешся за історією та документуванням того, що часто може навіть й не потрапити в кадр. Це історії людей, які не лише захищають, але змінюють хід історії в принципі. І мені здається, що зараз все важче і важче показувати цих людей і їхні обличчя. І той, хто до них приїжджає, — божевільний", — зазначив він.
Своєю чергою, журналіст-розслідувач УП Михайло Ткач поділився думкою про те, що журналістика для нього — це не робота, а життя.
"Ти займаєшся цим вранці, вдень, вночі, іноді добу, іноді дві. Я не сприймаю це як роботу. Можливо, це й характеризує мене та те, чим я займаюся", — пояснив він.
У продовження бесіди про те, що журналістика стає життям для того, хто входить у цю професію, Ольга Руденко зауважила, що вона теж не відділяє своє особисте життя від професії.
"Я ніколи про це так не думала. Мені здається, я була б дуже нещасливою людиною, якби я ставила собі якісь рамки. Це не про мене. Тому я не можу сказати, що я це я це розрізняю", — уточнила вона.
Очільниця редакції The Kyiv Independent розповіла, що описати себе у професії вона може словами впертість та витривалість.
"Герої матеріалів — це живі люди"
Далі розмова перейшла до етичної сторони професії. У цьому контексті Мар’ян Кушнір наголосив, що героїв та героїнь своїх історій він, у першу чергу, сприймає як живих людей.
"Для мене завжди існувало розуміння того, що люди, які в моєму кадрі, це живі люди. Коли я бачу, коли колеги інколи допускають помилок і забувають про те, що перед тобою люди, — це ще одне нагадування, чому так не можна. Війна — це особливий момент, коли перед нами дуже часто бувають історії людей, які не контролюють те, що вони роблять", — пояснив він.
За словами воєнного кореспондента Радіо Свобода, журналіст повинен вміти фільтрувати те, що відбувається, а не просто знімати усе, а потім демонструвати це назагал. Він підкреслив, що важливо постійно ставити на ваги життя людини та суспільний інтерес від журналістського матеріалу. Та вже на основі цих висновків публікувати його чи ні.
Про внутрішні протиріччя під час роботи журналістом аудиторії розповів очільник відділу розслідувань "Української правди" Михайло Ткач. Він навів приклад останнього матеріалу УП про так звані плівки Міндіча.
"Я розумів, що або я це читаю, як громадянин України, переживаючи, розуміючи контекст, в якому перебувала наша країна… І, відповідно, це мене як людину робить не функціональною. Або я це сприймаю як інструмент вивчення цієї інформації, систематизації і донесення її до людей", — сказав він.
За словами Михайла Ткача, це був серйозний для команди "Української правди". Адже у цих записах вони бачили світ людей, для яких війна є способом заробітку та в якому вони переживають, що війна закінчиться та перестане приносити їм вигоди.
Крім того, складним викликом журналіст назвав збереження професійності під час розмов із героями своїх матеріалів, які часто є внутрішніми ворогами України.
"Дії більшості з цих людей мене шокують Наприклад, я нещодавно зустрів на вулиці одного з фігурантів так званої операції Мідас. Я чекав якогось відчуття сорому чи якоїсь людської якоїсь емоції. Але нічого з цього не було. Тобто ця людина та більшість цих фігурантів настільки переконали себе в тому що те, що вони роблять, вони можуть пояснити перш за все собі. А якщо собі ти вже пояснив, то вже і всім іншим. І це просто дивовижно", — уточнив Михайло Ткач.
Він також назвав надзвичайно драматичним моментом в історії України випадки останніх років, коли корупція часто маскується під патріотизм.
Про відновлення справедливості
Про складний контекст роботи у близькості до ворогів України — уже не внутрішніх, а на лінії фронту — та про можливість відновлення справедливості розповів й Мар'ян Кушнір.
"Якщо б я хотів відновити справедливість законним шляхом, то я би вже сьогодні стояв в окопі з автоматом. У нашій же роботі йдеться про історію. Відновити справедливість журналіст не може. Журналіст не може впливати на перебіг подій. Я приїжджаю в епіцентр подій і показую те, що зробила Росія", — поділився він.
Воєнний кореспондент Радіо Свобода наголосив, що ці історії залишаться й після його смерті. Тож це, на його думку, і є справедливість — коли ці події та матеріали будуть залишатися в історії завдяки роботі журналістів.
"Я сподіваюся, що моя робота, робота моїх колег з Радіо Свобода, робота колег з інших видань, які займаються воєнною журналістикою, зробить свій вклад в майбутнє. Сподіваюся, що в майбутньому, аналізуючи цю історію, хтось буде думати, як би не допустити цього. Ось це, мабуть, і є відновлення справедливості для журналіста. Бо відновленням справедливості на полі бою займаються інші люди ще з 2014 року", — додав Мар'ян Кушнір.
Про тему справедливості говорила й Ольга Руденко. Головна редакторка The Kyiv Independent наголосила, що її команда, яка працює на англомовний ринок, розповідає не лише про здобутки країни, а й про усе, що відбувається всередині, включно з корупційними справами.
"Незважаючи на те, що ми англомовне видання, ми все ж українське видання. Ми працюємо за тими ж принципами, за якими працює будь-яке незалежне українське медіа, яке себе поважає. І ми розповідаємо правду про все, що відбувається", — зауважила вона.
Про вигорання у професії та майбутнє
Ольга Руденко також розповіла про те, як вдається надихати команду та робити так, що журналісти не вигорали. За її словами, допомагає повторення собі та команді того, навіщо The Kyiv Independent робить свою роботу, а також вперта віра у це.
"Різні фактори та чинники впливають по-різному на людей. Тож буває, що вони вигорають, йдуть з професії. В The Kyiv Independent є програма підтримки ментального здоров'я, де люди можуть отримувати безкоштовну терапію. Багато членів команди користуються цим", — поділилася вона.
До обговорення теми вигорання долучився й Мар'ян Кушнір. На його думку, хоч у роботі часто є певний автоматизм, все ж розмови із людьми, які переживають горе, емоційно дуже важкі для журналіста.
"Кожен раз, коли ти дивишся в очі, тобі важко. І, спілкуючись з ними, ти щоразу вириваєш з себе шматочок душі", — додав він.
Воєнним кореспондентом Радіо Свобода уточнив, що триматися допомагають звичні та рутинні речі, наприклад, щомісячна оплата комуналки. За його словами, вигорання, коли ти працюєш у зоні бойових дій, є дуже небезпечним. Адже тоді ти часто не можеш оцінити безпеку ситуації та мислити чітко, а, отже, робиш помилки, які можуть вартувати життя.
Водночас, Михайло Ткач розповів про те, як йому все ще вдається вірити в українські інституції, попри усі знання, які він має як журналіст.
"Мені здається, що НАБУ і САП — це дві інституції, які зберігають останній подих надії. І влада це усвідомила в якийсь момент, і тому почався тиск почався, кульмінацією якого стали події липня 2025 року, коли ці органи намагалися знищити в найбільш абсурдний спосіб… Мені здається, що НАБУ і САП — це ті інституції, які повернули надію і віру в систему управління", — сказав він.
Журналіст підкреслив, що після публікації матеріалів про тиск на НАБУ та САП, про так звану справу Мідаса, його редакція відчула певний тиск з боку влади.
"Наша команда, напевно, готова до всього. Головне, чим я пишаюся, що незважаючи на будь-який тиск, на будь-які "привіти", які нам передають ті чи інші посадовці за нашу професійну діяльність, "Українська правда" готова й надалі об'єктивно інформувати українське суспільство про те, в чиїх інтересах приймають ті чи інші рішення ті чи інші високопосадовці", – наголосив Михайло Ткач.
Він додав, що вважає за честь та пишається тим, що є частиною команди, яка готова професійно виконувати таку надважливу роботу у такий історичний момент для України.
Своїми думками про майбутнє у професії поділився воєнний кореспондент Радіо Свобода Мар’ян Кушнір. Він зауважив, що не впевнений у тому, що йому вдасться зняти фільм про перемогу України.
"Скоріш за все, я не зніму його. У контексті того, як розвивається ця війна і як не дозволяють українській армії настільки потужно розвиватися внутрішні вороги, я, як воєнкор, ймовірніше, не побачу цю перемогу. Чому я так говорю? Тому, що буквально півтора тижні тому це могло статися. Це могло статися, коли у мій дім прилетів дрон. Це могло статися, коли за 30 метрів від мене прилетіла ракета, коли я робив свою роботу… Рано чи пізно це трапиться. Рано чи пізно, як не я, так інші колеги, які їздять на фронт, теж загинуть", — сказав журналіст.
Водночас, Мар’ян Кушнір наголосив, що попри це майбутнє є. І йому сприяє комплексна робота журналістів з різних видань, які фіксують історію, викривають корупцію та внутрішніх ворогів країни, розповідають про це світові.
"Ця робота стане вашим життям”: поради для майбутніх журналістів
На завершення розмови номінанти Премії поділилися порадами для наступного покоління журналістів. Зокрема, Ольга Руденко наголосила, що майбутнім журналістам варто розуміти, що у цій професії вони мають дуже багато працювати і не жаліти себе.
"Якщо ви людина, яка схильна себе жаліти або ж прийти додому о сьомій вечора і не думати про роботу до ранку наступного дня, — ви будете нещасливою людиною в цій професії. І професія від вас теж щасливіше не стане. Тому, я б сказала, найперше — це готуватися, не жаліти себе", — підкреслила вона.
Думку колеги підтримав й Михайло Ткач. Він вчергове наголосив, що журналістика — це не про роботу, а про життя. Тож варто бути готовим, що ця робота стане вашим життям.
Своєю порадою поділився й Мар’ян Кушнір. На його думку, крім вищезгаданого, журналісти в умовах сьогодення мають не лише любити свою роботу, а й багато тренуватися та вчитися долати свої страхи.
Хто з них стане лауреатом Премії імені Георгія Ґонґадзе у 2026 році, стане відомо вже 21 травня — у день народження Георгій Ґонґадзе. Дивіться пряму трансляцію Церемонії 21 травня о 19:00 на YouTube-каналах Суспільне Культура та Премія імені Георгія Ґонґадзе.
"Страшно може бути не лише в воєнній журналістиці, страшно може бути навіть перед публічним виступом, страшно може бути перед комунікацію з чиновниками. Страшно може бути, коли ти знімаєш, як хтось переміщається з аеропорта, а тебе починають штовхати і бити… Тож важливо контролювати страх. Бо тверезе мислення в журналістиці максимально потрібне", — наголосив журналіст.
Лауреата Премії імені Георгія Ґонґадзе щороку визначає Капітула — незалежний орган, до складу якого входять представники родини Георгія Ґонґадзе, Українського ПЕН, «Української правди», Києво-Могилянської бізнес-школи, Спільноти меценатів Премії, а також лауреат або лауреатка попереднього року. Окрім постійних членів, до роботи Капітули долучаються запрошені українські журналісти, медіаексперти, медіаменеджери та інтелектуали.
Членами Капітули у 2026 році є Мирослава Ґонґадзе, Володимир Єрмоленко, Лев Жиденко, Павло Казарін, Сергій Квіт, Дмитро Лиховій, Іван Любиш-Кірдей, Севгіль Мусаєва та Оксана Романюк.
Процес визначення лауреата триває кілька місяців і відбувається у три етапи. У січні члени Капітули пропонують кандидатів із письмовими обґрунтуваннями. У лютому шляхом закритого голосування формується короткий список номінантів. На фінальному етапі, у березні, члени Капітули визначають лауреата чи лауреатку серед трьох фіналістів шляхом закритого голосування.
Ми самі не любимо спам. Тільки найцікавіше!
