Ольга Руденко: "Ми не приймаємо обмеження, які спрямовані на замовчування негативу"

У межах проєкту "Професійні діалоги" в Школі журналістики й комунікацій Українського католицького університету відбулася зустріч із лауреаткою Премії Ґонґадзе 2026 року, головною редакторкою та співзасновницею The Kyiv Independent Ольгою Руденко.

Розмова почалася з історії The Kyiv Independent — від звільнення редакції Kyiv Post і створення нового медіа без грошей та майже без часу до 36 тисяч мемберів і команди зі ста людей. Але головною темою стала редакційна незалежність під час війни: які безпекові обмеження журналісти мають приймати, де починається самоцензура, як працювати з критичною інформацією про власну країну і як продовжувати говорити зі світом про війну, коли навіть найстрашніші новини поступово стають звичними.

Текст далі — скорочена пряма мова Ольги Руденко.

Відеоверсія розмови: https://www.youtube.com/live/a6EqCiuEfks?si=sybmBaIqWPHPhKwU 

Як із тиску на редакцію виріс The Kyiv Independent

Я десять років працювала в Kyiv Post. Це було чудове англомовне українське видання, в якому редакційна незалежність справді була важливою.

У 2021 році все закінчилося тим, що після серії критичних матеріалів почався тиск на власника видання. У листопаді всю редакцію звільнили, а потім замінили іншою. І ми подумали, що нам треба щось робити.

Так з’явився The Kyiv Independent. На початку в нас було близько 18 людей у команді й одна людина, яка мала знайти гроші на все це. У нас була класна ідея. Але в нас не було грошей і не було часу — все треба було робити дуже швидко. Тоді ми прийняли два рішення, які визначили те, чим The Kyiv Independent став зараз.

Перше — ми завжди залишатимемося незалежним виданням. Для нас це був трохи посттравматичний досвід через те, як ми почалися: через тиск власника на редакцію і тиск влади на власника. Ми починали на емоції злості й прагнення до справедливості.

Редакційна незалежність для нас була дуже важливою. І це дуже скоро було випробувано війною. 

Незалежність має бізнес-модель

Друге рішення стосувалося бізнес-моделі. Ми обрали membership — спільноту.

Це означає, що ми не закриваємо матеріали підпискою. Все на сайті можна прочитати безкоштовно, але ми просимо читачів, якщо вони мають можливість, добровільно підтримувати нашу роботу.

Наприкінці 2021 року в нас було близько 700 мемберів. На початку літа 2022-го, після сплеску уваги до України, — близько 6500. Але для мене значно важливіша цифра сьогодні — 36 тисяч.

Бо шлях від 6500 до 36 тисяч — це не емоційна реакція на початок повномасштабного вторгнення. Це чотири роки роботи всієї редакції.

У нас немає власника-олігарха. Ми вільні. Але це означає, що вся команда має працювати над тим, щоб збільшувати наш ресурс. Сьогодні близько 70% фінансування The Kyiv Independent — це внески наших мемберів. 

Для мене одна з найважливіших цифр про аудиторію — не кількість переглядів сайту, а 275 тисяч підписників наших ньюзлетерів.

Це люди, які щодня або щотижня отримують від нас лист і відкривають його. Це набагато ближчий контакт, ніж просто людина, яка випадково зайшла на сайт.

І це стало особливо важливим зараз, коли через зміни алгоритмів Google та AI Summaries новинні сайти почали втрачати частину трафіку. Ми менше залежимо від алгоритмів, тому що маємо прямий зв’язок із нашою аудиторією. 

Про безпекові обмеження і самоцензуру

Ми англомовне видання, яке пише про Україну під час повномасштабної війни.

Ми приймаємо обмеження, які прямо й обґрунтовано стосуються безпеки. Наприклад, правила щодо того, коли можна публікувати інформацію про місця прильотів чи що можна розповідати про ЗСУ.

Коли журналіст повертається з фронту, ми дуже уважно читаємо матеріал, щоб у ньому випадково не було інформації про розташування чи інших деталей, які можуть допомогти ворогу.

Але ми не приймаємо обмеження, спрямовані на замовчування негативу.

Такі спроби відбуваються часто. Наприклад, після матеріалу може зателефонувати пресофіцер і попросити прибрати цитату військового про те, що йому було страшно, тому що така цитата нібито може негативно вплинути на мобілізацію.

Особливо сильне таке очікування щодо нас, бо ми говоримо англійською зі світом. Ніби через це маємо самоцензуруватися навіть більше за медіа, які працюють для української аудиторії. Ми це не приймаємо. Ми не займаємося самоцензурою. 

Коли задекларовані цінності доводиться перевіряти на практиці

Задекларувати принцип редакційної незалежності досить легко. Складніше — діяти відповідно до нього, коли публікація може викликати величезний тиск на редакцію чи конкретного журналіста. За ці роки в нас було кілька таких моментів.

Перед редакцією постійно виникає питання: чи є інформація достатньо суспільно важливою, щоб її публікувати? Які наслідки може мати матеріал? Чи існує реальна загроза безпеці — чи журналіста намагаються змусити мовчати, перекладаючи на нього відповідальність за речі, за які він не може відповідати?

Іноді ця відповідальність стає дуже персональною.

На журналіста можуть фактично покласти провину за те, що через його матеріал нібито щось не відбулося, затрималося чи зашкодило Україні. Розумієте, яка це величезна персональна відповідальність, яку намагаються повісити на журналіста за те, що він розказав правду.

Головний редакційний виклик зараз

Але якщо говорити про головний редакційний виклик прямо зараз, то для мене він набагато простіший і нагальніший. Він про те, як висвітлювати атаки на Київ.

Ситуація дуже сильно погіршилася. Ми приїжджаємо практично на кожну атаку. У нас є ротація майже всього ньюзруму: на місця ударів їздять і політичні репортери, і фронтові журналісти.

Ми розуміємо, навіщо це робимо. Наші матеріали стають джерелом для багатьох світових медіа. Цитати, які наші журналісти беруть у людей на місцях, потім з’являються в інших міжнародних виданнях. Але особисто в мене немає відчуття, що цього достатньо.

Якщо подивитися на заголовки, вони починають виглядати дуже схоже на ті, що були місяць тому: Київ, чергова атака, пошкоджений будинок, загиблі. І це все поступово приїдається.

Я не знаю, як зробити щось нове. Як показати масштаб. Як передати, наскільки це важко. Ми працюємо над кількома форматами, зокрема відео, якими сподіваємося закрити цю нестачу масштабу.

Але на рівні щоденного висвітлення я не знаю, як показати цей масштаб. У Києві зараз стало набагато складніше — і саме це одна з найбільш нагальних задач, яку ми намагаємося розв’язати буквально зараз.

Про довіру

Для медіа, яке говорить про Україну зі світом, довіра не виникає лише тому, що аудиторія підтримує Україну.

Її треба вибудовувати щоразу — редакційними рішеннями, готовністю писати про складне й неприємне, пояснювати контекст і не ставитися до міжнародного читача як до людини, якій треба показувати тільки правильну картинку.

Можна дуже легко обрати шлях, коли ти розповідаєш лише про те, яка прекрасна твоя країна, особливо якщо знаєш, що частина аудиторії саме цього й хоче. Але незалежне медіа існує не для цього.

"Професійні діалоги" — це зустрічі представників спільноти Премії зі студентством, присвячені професії, її цінностям і викликам, з якими сьогодні працюють українські медійники. Для Премії це також простір діалогу між поколіннями журналістів — можливість передавати досвід і говорити з майбутніми колегами про те, якою є і якою має бути українська журналістика сьогодні.

У 2025 році в межах "Професійних діалогів" Премія провела п’ять зустрічей у Києві, Львові та Чернівцях. Тетяна Трощинська в Українському католицькому університеті говорила про "Емоції, біль, етику і пам’ять"; Мирослава Ґонґадзе у Києво-Могилянській бізнес-школі — про "Свободу, правду і відповідальність: 25 років після вбивства Георгія Ґонґадзе — що це означає для української демократії сьогодні"; Севгіль Мусаєва у Навчально-науковому інституті журналістики КНУ імені Тараса Шевченка — про "Вітряки і Дон Кіхоти. Про спадок Ґонґадзе та Українську правду"; Ольга Руденко в Маріупольському державному університеті — про те, як розповідати про Україну світові так, щоб світ чув; Марічка Паплаускайте у Чернівецькому національному університеті імені Юрія Федьковича — про роботу з чутливими темами у текстових історіях. 

У 2026 році серію продовжили зустрічі з Анною Бабінець у Маріупольському державному університеті — про те, як війна змінила журналістські розслідування, Богданом Логвиненком у КНУ імені Тараса Шевченка — про незалежність та актуальність медіа в час обмежених свобод, Мар’яном Кушніром в Острозькій академії — про сучасні виклики воєнної журналістики й роботу в полі.

Проєкт реалізується за підтримки Friedrich Naumann For Freedom Ukraine. Інформаційні партнери "Професійних діалогів" — Інститут масової інформації та "Детектор медіа