Мирослава Ґонґадзе: “Проливати світло на події та процеси є моєю головною місією”

Мирослава Ґонґадзе нині очолює Українську службу “Голосу Америки”. Її шлях у журналістиці почався на початку 1990-х у газеті Post-Поступ, пізніше стала тележурналісткою. У середині 1990-х працювала над новинними програмами каналу, який нині відомий як СТБ. Коли не працювала в журналістиці, очолювала пресслужбу партії “Реформи і порядок”, а згодом проводила інформаційну кампанію “За Ющенка, за реформи”.

Після вбивства її чоловіка Георгія Ґонґадзе переїхала разом із доньками до США, де отримала політичний притулок. За певний час після переїзду почала співпрацю із “Радіо Свобода”. Її статті з’являлись у виданнях Wall Street Journal, Washington Times, Journal for Democracy. 2004 року приєдналася до команди Української служби “Голосу Америки”, яку очолила 2015-го.

У межах спільного проєкту “Детектор медіа” та Премії імені Георгія Ґонґадзе, журналісти і редактори розповідають, що їх надихає в роботі, як долають кризи і труднощі та що приносить найбільше професійне задоволення. У новому тексті журналістка, головна редакторка і керівниця Української служби “Голосу Америки” Мирослава Ґонґадзе — про те, що мотвує її в професії.

Я завжди мала бажання бути журналісткою, однак за освітою – юристка. Закінчила правничий факультет Львівського університету лише для того, щоб мати надійний фах. У професію вступила вже разом із Георгієм. Він дуже хотів писати: найперше – про Грузію, де тоді була війна. Тож я допомагала йому з текстами – він надиктовував сумішшю грузинської та української, яку тоді ще не добре знав, а я записувала та редагувала.

Моєю першою журналістською роботою була газета Post-Поступ, де координувала регіональних кореспондентів та збирала інформацію. Тоді не було комп’ютерів та інтернету, тож доводилося багато телефонувати. Потім була робота на телебаченні – регіональною кореспонденткою для київських каналів.

Мотивація була подвійна. З одного боку – розповідати те, що люди не знають, не хочуть знати чи не мають можливості дізнатися самостійно. З іншого – мені дуже хотілося бути ефірним каналом, завдяки якому люди могли ухвалювати усвідомлені рішення.

Мене часто питають, що важливо для журналіста. Моя відповідь – цікавість до світу і до життя, до того, як твориться суспільство, постійне бажання дізнатись більше: від того, як працює лампа, до того, як влаштовані суспільні процеси і що хочуть приховати можновладці. І така цікавість завжди була моєю головною мотивацією.

Я в професії 25 років, і часом буває складно, адже хочеться, щоб люди розвивалися, а суспільна свідомість змінювалась. Демотивує, коли цього не відбувається і суспільство ніби знову й знову йде по колу, наступаючи на ті самі граблі. Демотивує й те, що професія не стає якіснішою. Адже хочеться, щоб нове покоління журналістів було мудрішим, технологічно розвиненішим, вкладало цінності у те, що робить. Цього не відбувається. Та, попри це, я не розчарувалась і продовжую роботу. Думаю, проливати світло на події та процеси є моєю головною місією.

Мій улюблений жанр – живий телевізійний ефір. Можу сидіти в ньому довго, не боюсь робити помилки. А ще люблю роботу, яку можу почати вранці і закінчити ввечері: щоранку ми збираємось у ньюзрумі й починаємо створювати програму з нуля, а закінчуємо день, зробивши продукт, який може бути комусь корисним.

Я постійно отримую повідомлення, подяки за те, що роблю. Дуже часто люди підходять і дякують, що ми відгукнулись на прохання висвітлити якусь тему.

Я не є розслідувальним журналістом. Це не моя професія. Але я є людиною, яка розповідає про процеси, які інші не знають чи не розуміють. Моя робота – розжовувати інформацію.

Був період, коли я покинула журналістику – працювала менеджеркою політичних кампаній. Певний час займалась переформатуванням каналу, який тепер має назву СТБ. Після народження доньок керувала пресслужбою. Та коли приїхала в Америку, зрозуміла: єдине, що вмію робити добре, – журналістика. Знайшла роботу на «Радіо Свобода», хоча не мала досвіду радіожурналістики і не знала англійської. І вповні відчула, наскільки мене надихає ця робота і наскільки я це люблю.

Я декілька разів переживала вигорання. Наприклад, так було перед вступом до Гарварду. Тоді я втратила відчуття, ніби роблю те, що комусь потрібне. Але опинившись в університеті, швидко зрозуміла, наскільки люблю свою професію – без щоденної роботи з новинами почувалась так, ніби алкоголік, який не має чим «заправитися». Прагнення знати все, що відбувається, бути у вирі подій, у місцях, де приймаються рішення, і передавати цю інформацію засіло в мені дуже глибоко. В університетській атмосфері я здобула добру нагоду зупинитися, подумати про те, хто я і чому роблю те, що роблю. І тоді ж я зрозуміла, що в журналістиці я по-справжньому на своєму місці. І так відновила власну віру в професію.

Розчарування часом приходить, коли бачу неякісний продукт колег. Але я собі нагадую, що відповідаю лише за свою роботу та свою команду. І поки можу робити те, що вважаю правильним, моя совість чиста. Сподіваюсь, якщо буду робити це якісно, то інші будуть слідувати прикладу.

Серед колег люблю спостерігати, як працює The Washington Post. Люблю американське «Громадське радіо» – мій еталон у професії. У мої стрічці твіттера Едвард Лукас і Енн Еплбаум, регулярно дивлюсь Крістіан Аманпур.

В українській журналістиці мені подобаються нові проєкти – наприклад, медійна екосистема Тараса Прокопишина. Подобаються люди, які вносять щось нове, наприклад, те, що робить сьогодні Роман Вінтонів. Думаю, Україні бракує якісного гумористичного підходу до новин. Мені подобається українське «Громадське радіо», деякі регіональні проєкти. Імпонує те, що робить зі своєю командою Богдан Логвиненко, розповідаючи про Україну світові. А ще в українському медіапросторі багато хорошої розслідувальної журналістики, хоча інколи вона занадто сенсаційна, але важлива і цікава.

Джерело: “Детектор медіа”