22 січня Україна відзначає День Соборності. Що для нас означає соборність у час війни — як цінність і як щоденний вибір? Яку роль відіграють інституції, навколо яких тримається країна — армія, громадянське суспільство та незалежні медіа? І що кожен із нас може зробити, аби єдність була не символом, а дією у своїй спільноті та щоденних рішеннях? Про це розмірковує Мирослава Барчук — журналістка, телеведуча, документалістка, лауреатка Премії імені Георгія Ґонґадзе 2021 року.
Що для вас означає Соборність — як цінність і як щоденний вибір?
21 січня 1990 року мені пощастило долучитися до відомої акції «Українська хвиля», яку організував Народний Рух України. Кілька мільйонів людей вийшли на вулиці міст, взялися за руки і стали єдиним ланцюгом від лівого берега Києва до Львова й Івано-Франківська. Це було символом єдності східних і західних земель України та вшануванням проголошення Акту Злуки УНР і ЗУНР. Але для мене і моїх друзів це було, мабуть, першою і найважливішою символічною акцією нашого життя. Зрозуміло, що акція була антирадянською, під синьо-жовтими прапорами, за які ще можна було дістати гумовим кийком від ОМОНу, але ми, київські студенти, страшенно переживали за інше, — щоб по дорозі від Києва до Львова не було «розривів» цього ланцюга. Ми навмисне поїхали подалі від Києва, на Житомирщину, щоб з’єднувати лінію, робити її нерозривною. Ми їхали автобусами і всю дорогу бачили оцю нескінченну вервицю людей, які уже стояли вдовж дороги і були нашими однодумцями, в той час такий вияв солідарності, така величезна кількість «своїх» — було чимось небаченим і непережитим. Усі були настільки зворушені, що усю дорогу співали стрілецькі і повстанські пісні. «Ой у лузі червона калина» для мене почалася з того дня. Було зрозуміло, що це не просто акція, а спільне національне піднесення, єднання людей по всій Україні, ми відчували, що це велика історія, у яку ми себе вписуємо.
Оце відчуття спільності (спільної долі, спільної історії, спільних цінностей) я відчувала щоразу на трьох Українських Майданах. Саме це, як мені здається, притягало нас одне до одного, вабило приєднатися до стихії. Оце відчуття того, що держава, її інтереси, порятунок, захист – це наша відповідальність, що разом можна щось змінити. Я думаю про Майдани як про море людей з картонками «Гадяч», «Дрогобич», «Луганськ», «Керч», «Стрий», тобто море, яке уособлювало усю країну цілком. Тому соборність для мене — це не лише територіальна цілісність, а перш за все наша спільна дія, спільний порив. Це, до речі, те, що українці вміють робити добре, це те, що їх врятувало і продовжує рятувати — спільнодія, мережування, оце дуже кайфове відчуття того, що ми всі разом боремося проти зла і несправедливості на правильному боці історії. Іншими словами соборність — це майданівське «Стоїмо!», тобто здатність не випадати з ланцюга за будь-яких обставин. Соборність — це здатність тримати зв’язок між різними досвідами війни, різними людськими долями, болем, втомою, старатися, щоб «розриви» не з’являтися між фронтом і тилом, між регіонами, між тими, хто бачить і називає зло, і тими, хто його уникає.
Мирослава Барчук під час живого ланцюга єднання 21 січня 1990, особистий архів.
Яка роль сьогодні інституцій, навколо яких ми об'єднані: армії, громадянського суспільства, незалежних медіа?
Мені близька думка Тетяни Огаркової, літературознавиці, яка дуже тонко помітила, що українці – нація, здатна швидко виростити сильне — зі слабкого. Так сталося з українською армією, яка була практично недієздатною і з 2014 виросла у найдосвідченішу армію Європи, так сталося з громадянським суспільством, яке за 25 років сформувалося, визріло у потужну силу, так склалося з медіа, які теж пройшли шлях від пострадянського косплею російських до професійних і справді незалежних.
Армія, громадянське суспільство, незалежні медіа — це не просто інституції, а «несучі конструкції» країни. І вони у нас міцні і надійні попри проблеми. Я часто ставлю собі запитання: яка б іще нація у Європі (чи навіть у світі) витримала б те, що витримуємо ми? Наша армія тримає фізичний простір нашого життя і саму можливість існування держави. Громадянське суспільство підтримує країну зсередини, контролює владу, самоорганізується для допомоги армії, вирішує безліч спільних проблем, виробляє найважливіші сенси, без яких жодна країна не витримує тривалого випробування війною. А незалежні медіа дають об’єктивну картину подій, не дозволяють нам втратити зв’язок з реальністю, підмінити правду заспокійливими міфами або, навпаки, впасти у відчай. Для мене важлива взаємна довіра між цими інституціями, ця довіра робить можливими і спротив, і виснажливу боротьбу на довгу дистанцію.
Мирослава Барчук з друзями на віче в Львові 17 вересня 1989, особистий архів.
Що кожен із нас може зробити, аби єдність була не символом, а дією у своїй спільноті й щоденних рішеннях?
Пригадуєте відоме визначення нації від Бенедикта Андерсона про «уявлену спільноту»? Люди не можуть знати всіх співвітчизників особисто, вони не думають про єдність, але у своїй уяві вони усвідомлюють себе частиною одного великого “ми”. Ось це «ми» з одного боку символічне, але з іншого боку, воно тримається на щоденних практиках, цій самій спільнодії, про яку я говорила. Єдність стає дією тоді, коли люди свідомо відтворюють це «ми» у дрібних рішеннях: у допомозі власній армії, у готовності дотримуватися спільних правил, у тому, щоб економити для інших електроенергію у пікові навантаження на мережу, у тому, щоб берегти спільну пам'ять про загиблих героїв, і так далі, і так далі. Це створює дуже потрібне і рятівне в часи катастроф почуття приналежності. Без нього жодні символи єдності не працюють.
Мирослава Барчук під час студентської Революції на граніті 1990 року, особистий архів.
Ми самі не любимо спам. Тільки найцікавіше!
