7 лютого 2026 року почесним промовцем зимових випускних урочистостей Український католицький університет став лауреат Премії імені Георгія Ґонґадзе, воєнний кореспондент Іван Любиш-Кірдей.
Іван має понад 20 років досвіду роботи телеоператором. Упродовж останніх 12 років він документував війну для українських та міжнародних медіа — знімав події Революції Гідності, фіксував початок російської окупації Криму, працював під Іловайськом, у Дебальцевому, під час оборони Києва у 2022 році, евакуації з Ірпеня та після звільнення Херсона. Його матеріали ставали частиною журналістських розслідувань і доказової бази щодо воєнних злочинів.
24 серпня 2024 року російська ракета «Іскандер-М» влучила в готель у Краматорську, де перебували журналісти. Іван зазнав тяжкого поранення, втратив праве око та пережив тривалий період відновлення. Одним із наслідків стала втрата пам’яті, яку він поступово відновлює через архіви, матеріали колег і власні зйомки.
У своїй промові Іван наголосив: фіксація подій війни — це не лише професійний обов’язок, а довгострокова відповідальність перед суспільством. За його словами, документування, збереження і поширення правди є ключовими для відновлення справедливості та протидії спробам переписати історію. Ділимось повним текстом промови Івана Любиш-Кірдея.
Фото: Український католицький університет
Не втратити пам’ять – як нація, як держава і як спільнота
Вітаю! Мене звати Іван Любиш-Кірдей. Я український телеоператор із 20-річним досвідом роботи. Останні 12 років я працював переважно як воєнний кореспондент: я знімав для телеканалу «1+1», німецького каналу ARD, для Радіо Свободи, для Reuters.
Я бачив, як російські військові з’явилися у Криму. Як російські війська розстрілювали українських воїнів у так званому «зеленому коридорі» під Іловайськом. Я їздив разом із екіпажем медиків -волонтерів у Дебальцеве, коли там точилися жорстокі бої. Я знімав оборону Києва у 2022-му, евакуацію людей з Ірпеня під обстрілами. Мирні люди гинули на наших очах. Знімав звільнений від російських окупантів Херсон. Я багато всього пережив за ці роки, але я нічого з цього не пам’ятаю.
24 серпня 2024 року, у День Незалежності України, російська ракета «Іскандер-М» поцілила у готель «Сапфір» у місті Краматорськ на Донеччині, де були лише журналісти. Серед них був я.
Мій колега Райян Еванс загинув, а я зазнав тяжких травм. Місяць я провів у комі і вже понад рік відновлююся. Я втратив праве око – те, під яке зроблені всі камери для операторів, втратив мобільність, втратив здоров’я. Але найгірше – я втратив пам'ять. А разом із нею – свій професійний бекграунд.
Я розповідаю свою історію, бо вона видається мені глибоко символічною. Росія намагається позбавити нас, українців, пам’яті. Нав’язати власне бачення історії та сучасних подій, підтасувати факти, змістити акценти, переписати історію під себе. Переконати нас і світ, що українців як нації не існує.
Для цього Росія використовує різні методи – інформаційні вкиди, маніпуляції, фінансування антиукраїнських рухів за кордоном, дипломатичні виступи на світових майданчиках. Спалення українських книжок в окупації. Викрадення наших дітей з окупованих територій.
І ще один їхній метод – це фізичне знищення людей, які безпосередньо фіксують воєнні злочини і свідчення, на які ми спиратимемося у відновленні справедливості.
Я впевнений, що Росія зробить усе можливе, щоб переписати історію цієї війни собі на користь. Але також я впевнений, що ми з вами докладемо максимум зусиль, щоб їй це не вдалося.
У 2014-му я був в Іловайську разом із колегами – Максом Левіним, Маркіяном Лисейком і Георгієм Тихим. Ми опинилися в місті, яке оточили російські військові. Це було перше зіткнення сил ЗСУ саме з регулярними частинами армії Російської Федерації. Завдяки переговорам вдалося домовитися з російською стороною про гуманітарний коридор для безпечного відходу українських військових. Росіяни дали слово. А потім підступно розстріляли українських воїнів. Нам, журналістам, дивом вдалося вирватися неушкодженими, хоча нашу машину теж обстріляли.
Усе, що мені вдалося відзняти, я передав українським і німецьким медіям та українській прокуратурі. Макс Левін і Маркіян Лисейко започаткували масштабний проєкт AFTER ILOVAISK. Вони записували і публікували історії тих, хто був в оточенні в Іловайську. Тих, хто вижив, і тих, хто ні. У березні 2022-го Макса Левіна убили російські військові на Київщині. Він був у жилеті з написом «PRESS». Росіяни розуміли, кого і навіщо вони вбивають.
Минулого року, наприкінці жовтня, росіяни убили у Краматорську Олену Губанову і Євгена Кармазіна. В них поцілив російський безспілотник. Росіяни добре бачили, що вбивають журналістів – ті саме знімали наслідки попереднього обстрілу.
Французький фотограф Антоні Лаллікан загинув на початку жовтня від удару російського дрона. З ним працював український колега Георгій Іванченко, який вижив, але зазнав серйозних поранень.
Розслідування Служби безпеки України показало, що і в моєму випадку росіяни, коли били ракетою по готелю, чітко знали, що там перебувають саме журналісти.
Багато моїх колег загинули, захищаючи України в лавах Збройних сил України. Навіть будучи військовослужбовцями, вони в тих умовах намагалися ще й документувати події. Це Костянтин Гузенко, Руслан Ганущак, Ярослав Шапочка та інші.
Для росіян ми мішені. Бо наша робота важлива тут і тепер, але також вона важлива в довгостроковій перспективі. Від нас залежить, як цю війну бачитимуть наші нащадки та як її бачать наші сучасники.
Фото: Український католицький університет
Я сам наче така маленька модель того, як свідчення, служіння і спілкування заповнюють пробілі нашої пам’яті про цю війну, а в майбутньому нагадають нам, що сталося, дадуть змогу засвідчити правду і відновити справедливість.
Щоб скласти різні уламки спогадів в одне ціле, я зараз переглядаю відео і фото, які я знімав і які знімали мої колеги. Читаю репортажі, аналітику, інтерв’ю. Спілкуюся з друзями й колегами – і так відновлюю пам'ять про всі ті події. І про себе самого. Можна легко уявити, яка картина була би в моїй голові, якби я відновлював пам’ять про всі ці події за російськими джерелами, антиукраїнськими наративами, неперевіреними фактами та відвертими фейками.
Надзвичайно важливо фіксувати, зберігати і поширювати правду про цю війну, зокрема історії, відео та фото. На мою думку, треба плекати міцну спільноту, бути солідарними, розуміти ризики і виказувати підтримку. Відстоювати цінності. Перед нами стоїть чимало викликів – від професійних і до екзистенційних. Ми маємо об’єднувати зусилля, щоб вижити і не втратити пам’ять – як нація, як держава і як спільнота.
Для мене журналістика і операторство – це моя сродна праця. Друзі й родина розповідають, що коли я вийшов з коми і ще не повернувся до себе, не знав, хто я, де я і що сталося, не впізнавав людей, але вже тоді я всіх перепитував: «А коли ж мені куплять нову камеру?»
Часом мене питають: «А якби ти знав, що твій професійний вибір приведе тебе у той готель, де ти отримаєш тяжке поранення і твоє життя зміниться назавжди, чи став би ти оператором і журналістом знову? Чи їздив би на фронт? Чи поїхав би в те відрядження?»
Хочеться відповісти, чисто по-людськи, що, звісно, ні. Утім я знаю, що став би, що їздив би, що поїхав би. Моя робота надає сенсу моєму життю. Дає відчуття, що я живу не даремно. Вона – суттєва частина моєї особистості.
Я захоплююсь вами, молодими людьми, які обрали свідчити і відстоювати правду. Які обрали жити, вчитися, працювати в Україні, у цих надскладних часах. Я впевнений, що якісна освіта, міцна спільнота, взаємопідтримка і розуміння того, що треба просто добре робити свою роботу – зводять мури, крізь які буде складно пробитися російській пропаганді. А разом з тим і нашому відчуттю зневіри і страху.
Фото: Український католицький університет
Сильна спільнота – це основа адекватного, інклюзивного суспільства. На власному досвіді я побачив, наскільки є важливою фізична й психологічна реабілітація, реінтеграція після поранення, але також – повернення у професію. Я відчув абсолютну підтримку журналістської спільноти у найскладніший період свого життя. Від делікатності й поваги колег, коли вони висвітлювали мій непевний стан між життям і смертю, – до активного залучення мене до спільноти. Як зокрема це робить Премія Гонгадзе. Це безцінно на етапі, коли я почуваюся відкинутим на узбіччя професії через тяжкі поранення.
Поранені люди не потребують жалю (він жалить), ми потребуємо життя. Максимального наближеного до нашого життя до, зокрема, потребуємо і професійної реалізації. Ставлення до нас не як до поранених фахівців, а як до фахівців своєї справи. Адекватної підтримки і здорової комунікації. Ми багато говоримо про інклюзію, і це не лише про фізичну безбар’єрність, це і про визнання твого права бути видимим у своїй професії.
Я дуже вдячний всім вам за можливість бути сьогодні тут. Для мене це не просто виступ, не лише можливість поділитися власним досвідом, а й свідчення того, що моє поранення не визначає мене як особистість. Що я можу бути почутим, що я живу життя, яке мав до поранення і яке вже не сподівався мати.
Ці кілька днів ми з дружиною і донею провели в УКУ. І я можу сказати, що це дуже натхненні дні, сповненні світла й ціннісних розмов. Ви надихаєте. Хочеться жити, працювати і допомагати тим, хто потребує підтримки. Хочеться вчитися новому і ставити перед собою нові цілі, як це робите зараз ви, дорогі випускники.
Дякую вам. І хай щастить в усіх ваших починаннях.
Слава Україні!
Фото: Український католицький університет
Ми самі не любимо спам. Тільки найцікавіше!
