Серед цьогорічних номінантів Премії імені Георгія Ґонґадзе — Ольга Руденко, головна редакторка та співзасновниця видання The Kyiv Independent.
Ольга розповіла про проєкти медіа The Kyiv Independent, свободу слова у час війни, про мотивацію продовжувати важливу справу, а також про те, чи досі Україна цікава світові. Ще вона поділилася своїми думками про вплив розслідувань воєнних злочинів на іноземну аудиторію, про те, чи позначилося на The Kyiv Independent замороження американської грантової допомоги та як українським медіа розбудовувати оновлені моделі фінансування.
Ольга Руденко потрапила до короткого списку Премії імені Георгія Ґонґадзе другий рік поспіль. Вона — головна редакторка та співзасновниця видання The Kyiv Independent, яке у 2021 році заснували звільнені співробітники редакції Kyiv Post.
Ольга писала для світових видань і була стипендіаткою програми для журналістів в Chicago Booth School of Business. У травні 2022 року була зображена на обкладинці журналу Time як одна з лідерок наступного покоління. А в грудні 2022 року отримала нагороду «Жінки Європи» в категорії «Жінка в дії».
Розвиток The Kyiv Independent, нові програми та допомога іншим медіа
У The Kyiv Independent вже два роки активно розвивається департамент розслідувань воєнних злочинів. Як прийшло рішення його створити? На вашу думку, розслідування воєнних злочинів — це робота з відстроченим результатом чи є видимий результат одразу?
Ми побачили, що історії про людські страждання, вбивства, скалічені сім’ї вже не так зачіпають західну аудиторію. Це, безперечно, важливі історії й ми продовжуємо їх розповідати. Разом із тим нам важливо робити матеріали, які більше резонуватимуть аудиторії. Тож у березні 2023 року ми почали створювати фільми-розслідування. Вони стали більш живучим форматом, ніж тексти з історіями. Ми бачимо реакцію аудиторії. У нас є запити на показ наших фільмів за кордоном. Навіть наш перший фільм-розслідування про викрадення дітей ми досі возимо по світу — нещодавно возили показувати в Африку.
Тож перший результат розслідувань проявляється одразу — це вплив на суспільну думку. У нашому випадку — на суспільну думку за кордоном про те, що вчиняє Росія. Ми робимо свій невеликий внесок у велику справу — інформуємо світ про злочини Росії, не даємо змоги забути про них і зменшуємо ймовірність того, що Росія залишиться непокараною. Якщо є докази злочину, набагато складніше сказати, що злочину не було.
Чи будуть колись наші розслідування доказами в суді, на міжнародному трибуналі — побачимо. Але ці фільми й зараз виконують важливу місію.
Ви в The Kyiv Independent організовували навчання для журналістів під назвою J-School. Яка була мета цього навчання і чи все вдалося реалізувати?
J-School, яку ми вже вдруге організували за підтримки ЮНЕСКО — це освітня програма, спрямована на розвиток навичок українських журналістів і медіаменеджерів у сфері англомовної журналістики та медіаменеджменту. Програма включала лекції та практичні заняття з міжнародної журналістики англійською мовою, а також можливість для п’яти учасників пройти оплачуване стажування в редакції The Kyiv Independent.
Мета J-School полягала в тому, щоб дати невеликий концентрований курс навчання для українських журналістів, які хочуть почати створювати матеріали англійською мовою для іноземної аудиторії або покращити свої навички у цьому.
Багато журналістів хочуть працювати на закордонну аудиторію, розказувати світові про те, що насправді відбувається в Україні зараз, але експертизи багатьом не вистачає. Ми з командою зрозуміли, що у нас накопичилося чимало актуального нині досвіду, яким хочемо поділитися.
Крім цього, ми сподівалися знайти серед студентів школи людей, яких запросили б до себе в команду — і знайшли. Дві журналістки, які зараз працюють у нас в команді, прийшли до нас з першої нашої школи. Раніше вони працювали в україномовних медіа.
На початку обох курсів я питала у студентів: «Чому ви тут?». Вони кажуть: «Ми хочемо бути голосами своєї країни у світі». Це найкраще, що можна було почути.
Ми провели вже два такі навчальних курси — у 2023 та 2024 роках (у першому навчанні взяли участь близько 30 журналістів з усієї України, а в другому — 50 медійників, – прим.ред.)
Плануємо проводити такі курси й надалі, адже є великий запит. Проте наразі нам потрібно зрозуміти, як розподіляти навантаження, щоб виконувати поточні робочі задачі й додатково мати ресурс на J-School. Адже проєкт ми робимо зусиллями людей із команди, й він займає багато часу та сил.
США заморозили міжнародну донорську допомогу, що поставило багато українських медіа в скрутне фінансове становище. Водночас The Kyiv Independent не зазнало цього впливу, адже у вас розвинена membership model. Як ви вважаєте, чи може така система фінансування працювати для всіх медіа?
Так, у нас не було жодних американських грантових грошей на момент, коли США заморозили допомогу. Єдиний донорський грант за останній рік був від ЮНЕСКО на проведення навчання J-School. Понад 70% доходів The Kyiv Independent — це внески читачів: мембершип та разові донати.
Я вірю в модель reader revenue в Україні — модель фінансування медіа, за якої головним джерелом доходу є читачі, а не реклама чи спонсори.
Але я бачу, що до початку кризи фінансування мало медіа системно працювали над розвитком цієї моделі — підписок, членства, клубів тощо. Багато хто має функціонал, який дозволяє надсилати їм донати або ставати їхніми мемберами, але видно, що команда займається цим питанням несистемно.
Щоб був результат, із цим потрібно працювати дуже активно. Думаю, не варто сподіватися, що розбудувати таку модель вийде зусиллями однієї людини, навіть якщо вона буде займатися винятково цим питанням.
У нас в The Kyiv Independent у роботу над розвитком мембершипу залучена без перебільшення вся команда, і ми спрямовуємо в цей напрямок дуже багато ресурсу. Щоп’ятниці проводимо check-in із мембершипу, де обговорюємо результати тижня; підходи, які спрацювали; труднощі, з якими стикалися. Обговорюємо майбутні кампанії із залучення, меседжі для них тощо. Ось зараз у нас є амбітна мета — дійти до 20 тисяч мемберів. Зараз їх 17 з половиною тисяч.
Нещодавно ви запускали у The Kyiv Independent фандрейзинг для допомоги трьом регіональним медіа. Як прийшло це рішення?
Ми зрозуміли, що нас припинення фінансування USAID не зачепило, а багато медіа зачепило дуже сильно. А значить, треба спробувати допомогти.
У перший день після скасування допомоги я написала колонку в The Kyiv Independent, де пояснила, що відбулося і як це вдарило по українських медіа. Для багатьох іноземців було неочевидно, що фінансування USAID спрямовувалося в тому числі й у журналістику. Я пояснила, як працює донорська допомога незалежним медіа та що це не впливає на редакційну свободу. Далі ми запустили фандрейзинг.
Для допомоги обрали саме локальні медіа — харківське «Ґвара», сумське «Цукр» і миколаївське «МикВісті» — бо розуміли, що можемо зібрати суму, яка буде для них суттєва і може значно вплинути на їхнє подальше існування. До того ж, безперечно, незалежні локальні та регіональні медіа дуже важливі для здорового існування суспільства, адже інформують про місцеві події та є центрами гуртування для місцевих спільнот. Але саме вони чи не найбільше потерпають через замороження фінансування.
Заплановані 40 тисяч фунтів було зібрано менше ніж за добу. Сукупно на 3 медіа зібрали 53 500 фунтів. Перші 10 тисяч доларів ми внесли самі з частини бюджету, яка запланована на проєкти з корпоративної соціальної відповідальності.
Також у нас залишалися невикористані кошти з гранту на організацію J-School, і ми домовилися з грантодавцем, що використаємо їх на допомогу для регіональних медіа, які знали скорочення бюджету більше ніж на 50% через замороження фінансування США. Ми вибрали три регіональних медіа, вони отримали професійні консультації від нас і гранти по 5 тисяч доларів.
The Kyiv Independent не лише інформує, а й навчає та допомагає іншим медіа. Що мотивує на ці додаткові проєкти, які потребують значних ресурсів?
Я не думаю, що в нинішній ситуації в Україні ми можемо дозволити собі суто інформування — прийти на роботу, написати текст, опублікувати його і піти додому. Принаймні не в медіа такого масштабу, як The Kyiv Independent.
Близько 20 останніх років ми в суспільному полі дискутуємо про те, чи помре журналістика. Не помре, але для цього вона має трансформуватися відповідно до викликів часу. Роль журналіста має переосмислюватися і розширюватися.
Журналістика — це не лише про інформування, а й про згуртовування спільнот навколо себе, про формування сенсів. Для нас це також про навчання та поширення експертизи, і про репрезентацію України у міжнародному полі. Мені здається, що це природно для журналістів сьогодні — бути проактивними.
Зацікавленість світу Україною, стан свободи слова та присутність росіян у міжнародному полі
Як ви оцінюєте зацікавленість світу Україною зараз?
Світ загалом зацікавлений Україною менше, ніж у 2022 році, відповідно і зменшується кількість матеріалів про Україну в міжнародних та локальних медіа. Зокрема, внаслідок цього кількість наших читачів, навпаки, зростає — ми отримуємо більшу частку від усе ще зацікавленої аудиторії.
Я часто буваю на різних профільних заходах за кордоном і бачу реальні підтвердження того, як увагу на себе перетягнула війна між ХАМАС та Ізраїлем. Наприклад, я нещодавно виступала на панелі разом із двома ізраїльськими медійниками на журналістській конференції в Перуджі. Панель була про свободу слова під час війни. До мене було лише одне питання із залу, і те від українки. Всі інші питання була до ізраїльських журналістів, і вони були досить агресивними.
Інтерес до України спалахнув знову після обрання Трампа і його заяв про закінчення війни. Зустріч в Овальному кабінеті викликала величезне обурення. Але наративи Трампа про те, що війну треба закінчити за будь-яку ціну, віддати Росії території, йти з нею на компроміси, на жаль, приживаються навіть серед проукраїнської аудиторії.
Ви згадали про панелі в Перуджі щодо свободи слова та цензури, на яких виступали. Як ви оцінюєте ситуацію зі свободою слова в Україні зараз?
Ситуація краща, ніж могла б бути, але все ж хитка. Люди при владі в Україні не вірять у незалежність медіа. Вони вважають медіа інструментом, яким треба користуватися з наказової позиції, а не з позиції нормальної співпраці. У них немає розуміння, що медіа — це представники людей, які мають право ставити їм питання.
Це видно з роздратування президента Зеленського, яке виникає на прес-конференціях на будь-яке питання з натяком на критику. Умовно, коли Зеленський дратується на прес-конференції від питання Романа Кравця, він не бачить у Кравці представника мільйонів читачів «Української правди». Але ж єдиний спосіб для громадян поставити питання президенту — через журналістів. І коли блокують доступ на брифінги «Українській правді», то насправді його блокують читачам УП. Це вияв неповаги не до журналістів, а до громадян.
Доки люди, які мають абсолютну владу, вважають журналістів лише обслугою, ситуація зі свободою слова покращуватись не буде.
Відчувається, що у світі пом’якшується ставлення до присутності ліберальних росіян у медійному полі. Ваша позиція у цьому питанні була і є твердою. Як спілкуватися із західним світом стосовно голосу росіян на міжнародній арені?
Якщо ми, українці, щиро говоритимемо все, що думаємо, про «хороших росіян» на міжнародних майданчиках, до нас ставитимуться, як до травмованих. Тому публічно я висловлююся дуже стримано. Одного разу дозволила собі не стриматись у твіттері на адресу російського псевдо-опозиційного медіа «Медуза». Вони опублікували на своїй сторінці відео, використавши фото Ярослава Базилевича, який під час обстрілу Львова 4 вересня 2024 року втратив дружину і трьох доньок. Я тоді назвала їх вирождєнцамі — в цьому твіті я перейшла на російську.
У комунікації із Заходом нам варто наголошувати на тому, що так звані опозиційні російські медіа брешуть — вони не ті, за кого себе видають. Вони роблять місрепрезентацію, видаючи себе за представників опозиційної Росії, які можуть скинути Путіна і побудувати Росію майбутнього. Але не може бути такої Росії, поки росіян не вилікують від травми імперіалізму.
До того ж ліберальні росіяни давно виїхали з Росії й радше представляють російську тусовку в західних містах, ніж саму Росію. Вони не були у своїй країні кілька років і живуть у привілейованому середовищі.
Ми нічого не зробимо з західним русофільством, але можемо дискредитувати тих, хто шкодить Україні. А ліберальні росіяни шкодять — вони змагаються з українцями за довіру західної аудиторії та ресурси. Змагаються за фінансування від західних партнерів, яке може піти на відновлення України, на допомогу регіональним медіа тощо.
Росіяни відчувають себе вищими за нас людьми, і це відчувається в усьому. Вони виросли, як титульна нація в імперії й, сидячи в екзилі, у своїх головах все ще нею залишаються. Це точно не можна так просто залишати.
Особиста мотивація
Яку операційну роботу ви виконуєте? Чи не було бажання на цьому етапі виконувати суто візіонерську місію?
Якщо робитиму лише візіонерську роботу, мені здається, я помру від нудьги. Проте операційної роботи в мене стає все менше, адже команда розширюється.
Інколи треба підстрахувати команду, і я можу підхопити навіть зміни на новинах. Можу фінально поредагувати тексти. Також редагую матеріали підвищеної цінності та ресурсності — наприклад, розслідування. Редагую два ньюзлеттери на тиждень — один про український бізнес, другий про Росію. Я б могла віддати цю роботу колегам, але мені нескладно і цікаво.
У мене також є авторський ньюзлеттер, де я підсумовую головні події тижня — це єдине, що зараз пишу регулярно. Важкувато, бо я пишу їх суботами й нормально не відпочиваю в ці дні, але це вартує витрачених зусиль. Це авторські матеріали, де я можу дозволити собі власні думки і доволі особисті речі — що подобається і мені, і читачам. А ще мені подобається відчуття прямого контакту з людьми. Зараз у мене близько 36 тисяч підписників, і це спеціально зібрана під цей ньюзлеттер аудиторія, тобто усі ці люди самі підписалися, бо їм цікаві мої експертиза та аналіз, вони активно відповідають, пишуть слова підтримки – це дуже приємно.
Що вас особисто мотивує продовжувати робити свою роботу?
По-перше, мене мотивує наша команда. Вони захоплені своєю роботою і вірять у нашу спільну місію — розповідати про Україну та про те, що Росія робить в Україні. Тож я вимагаю від себе бути гідною менеджеркою і лідеркою для цих людей. Лідер і менеджер — це не одне те саме, і для мене важливо добре виконувати обидві ці функції.
Я без перебільшення щодня питаю себе, чи я веду людей у правильному напрямку, чи допомагаю розкрити їхній потенціал, чи виконуємо ми нашу спільну місію найкращим способом. І щоразу в мене відповідь «ні», бо я завжди думаю, що можна краще. Це і погано, і добре водночас, бо я страждаю через свій синдром самозванця, але в той же час, він завжди підштовхує мене до розвитку.
Друге, що не дає мені зупинятися, — це чітке розуміння, що кожну хвилину нашого життя для нас виборюють. Ми маємо цінувати цей час. І використовувати якнайкраще.
Мене дуже вразив фільм Олега Сенцова «Реал». Це випадковий запис з GoPro камери військового, який фіксує півтори години хаосу війни, без монтажу та спецефектів. Ця стрічка стала для мене пігулкою від депресії. Після перегляду я просто в той же вечір на шаленій енергії переробила купу робочих задач — хоча до того в мене був важкий день. Просто через фільм дуже відчувається і передається стійкість і сила цих військових. І я тепер часто повертаюся думками до цього фільму. Не знецінюючи свої труднощі, а знаходячи мотивацію в цих людях.
Ми з командою маємо величезний привілей: щодня робимо внесок у правильну ціннісну справу, при цьому навіть не беручи до рук зброю і не ризикуючи своїм життям так, як наші військові . Я дуже ціную можливість робити цю справу. Не знаю, як би я ментально проживала повномасштабну війну, якби у мене не було цієї роботи.
.JPG)
Ви другий рік поспіль номіновані на премію. Що це для вас означає?
Це дуже значуща для мене премія. Для мого покоління, а можливо, для всіх українських журналістів постать Георгія Ґонґадзе має дуже велике значення. Він загинув за право говорити, і його загибель стала символом для професії. Це синонім чесної журналістики, можливості говорити владі правду, захищати інтереси суспільства. Бути номінованою на премію імені такої людини — це неймовірно. А двічі — й поготів.
Минулого року новина про номінацію для мене була шоком. Я багато виступаю, але перед церемонією нагородження дуже хвилювалася. Мій синдром самозванця сидів у мене на шиї до самої церемонії. Потім трохи відпустив, бо премію дали не мені. Бути номінованою вдруге — це велика честь, я спочатку навіть не повірила.
Сприймаю цю відзнаку як заслугу всієї нашої команди The Kyiv Independent. Це відзнака для людей, які віддають себе цій роботі вже три роки, відзнака їхньої самовідданості, стійкості, морального компаса та місійності.
Я не думаю, що як журналістка зробила щось гідне такої нагороди. Але от ми разом — так.
Матеріал створений командою Премія імені Георгія Ґонґадзе спеціально для «Української правди».
Авторка тексту та фото: Ольга Коротенк
Ми самі не любимо спам. Тільки найцікавіше!
