Мирослава Ґонґадзе народилась в Бережанах, а кар’єру в журналістиці розпочала у Львові ще на початку 90-х років. Там працювала в інформаційному відділі газети Post-Поступ. В Києві долучилась до роботи Міжнародного медіацентру «Інтерньюз». Допомагала Георгію Ґонґадзе готувати програми та писала власні репортажі, зокрема із закордонних відряджень. Стояла на початках творення телеканалу, який нині відомий як СТБ.
Після вбивства її чоловіка Георгія Ґонґадзе переїхала разом із доньками до США, де отримала політичний притулок. За певний час після переїзду почала співпрацю із “Радіо Свобода”. Її статті з’являлись у виданнях Wall Street Journal, Washington Times, Journal for Democracy. 2004 року приєдналася до команди Української служби “Голосу Америки”, яку очолила 2015-го.
В рамках відеолекторію «Журналістика незалежної України» Мирослава Ґонґадзе поділилась спогадами про різні етапи медіа – від повної свободи на початку 90-х років до цензури від часів президенства Кучми. Пані Мирослава розповіла про свої помилки та перші успіхи в журналістиці, і про шлях, який вона пройшла разом з Георгієм Ґонґадзе.
.jpg)
— Я розповім вам про те, з чого починалася українська журналістика і який шлях вона пройшла. Річ у тім, що я особисто брала участь в цьому процесі з самого початку, від Дня незалежності України. Я розповім вам деталі і моє бачення того, як ми опинилися в ситуації, коли українська журналістика є вільною, але, на жаль, не є незалежною.
Я почну зі своєї особистої історії, тому що насправді за професією я не журналіст. Я завжди хотіла бути журналістом, але зростала в Радянському Союзі, тож шукала щось стабільніше. Принаймні мої батьки намагалися мені прищепити розуміння того, що журналістика — це дуже несерйозно та небезпечно. Адже ти повинен постійно брехати, тому що журналістика в Радянському Союзі — це пропаганда.
Коли я зростала, завжди задавала собі запитання: що таке правда? Те, що тобі розповідають в школі, чи те, що розповідають тобі батьки за обіднім столом, чи те, що ти чуєш по радіостанції, яку твій батько слухає під прикриттям ночі ввечері? Це намагання зрозуміти, де вона, оця правда, і бажання знайти відповіді на запитання, тягнули мене в журналістську сферу.
Коли я вступала в університет, вирішила, що піду на юридичний факультет і здобуду серйозну, поважну професію в юриспруденції. Почала працювати юридичним консультантом в Обласній державній адміністрації у Львові.
1991-1995: період повної свободи
В журналістику я вступила разом з Георгієм Ґонґадзе. Коли я зустріла цього молодого чоловіка, він хотів писати про грузинську політику, про Грузію в Україні. Він переїхав до Львова з Тбілісі, і в нього було шалене прагнення писати статті і розповідати українцям про те, що відбувається в його рідній країні. Але українською він писав погано. Я стала тим пером, яке писало те, що він казав. Нагадаю, що це був початок 90-х. Немає комп’ютерів, це все писалося від руки на папері. Але це був дуже цікавий досвід. Це втягнуло мене в процес журналістики.
Я кажу про початок. Тоді ми насправді відчували таку неймовірну наснагу. Тоді було дозволено писати і робити те, що ми вважали потрібним чи правильним. Не було жодних обмежень, була повна свобода. Закінчився Радянський Союз. Відкрито все, немає ніяких рамок чи обмежень, ти можеш робити все що завгодно. І оцей період, що тривав десь від початку незалежності до року 94-95-го, я називаю періодом повної свободи.
Тоді у нас, у Львові, створили декілька цікавих інформаційних видань. Одним з них був «Post-Поступ», яке створив Сашко Кривенко. Це легендарна газета. З неї починається друкована журналістика незалежної України. Я мала надзвичайно велике задоволення і щастя почати працювати саме в цій газеті. Моя робота в інформаційному відділі полягала в тому, щоб збирати інформацію з наших регіональних кореспондентів. Я сиділа на телефоні, записувала інформацію, і ми це все друкували в газеті.
І з часом принтова журналістика почала дещо обмежувати нас. Тоді ми вирішили, що нам цікавіше робити телебачення. Георгій мав камеру, а його батько знімав документальне кіно.
Георгій поїхав в Тбілісі робити документальний фільм, який він назвав «Біль землі моєї». Він привіз його в Україну, монтував чи на Першому національному каналі, чи на УТ-1. Це було про початок незалежності Грузії, про війну, про Тбіліське повстання, в якому він так само брав участь. З цього фільму почалася наша робота в телевізійному контексті.
На Львівському обласному державному телебаченні ми створили інформаційну програму «Монітор». Ми все робили просто з нуля: нам ніхто не казав що робити, яким чином, де взяти гроші, як це все організувати. Ми організували свій власний продакшн. Знову ж таки, це період абсолютно вільної роботи.
Георгій почав робити розслідувальну журналістику. До нас прийшли такі вже зараз відомі журналісти, як Єгор Чечеринда, як Ґеник Глібовицький. Ніхто з нас — окрім Єгора, який вчився на журналістському факультеті — ні Георгій, ні я, ні Ґеник Глібовицький — ніхто не були журналістами. Але це було просто наше покликання, і ми були захоплені цією справою.
Школа журналістики
Десь у 95-му році Сашко Кривенко переїхав до Києва. Тут на базі американського проєкту створили Міжнародний медіацентр «Інтерньюз». Це була така величезна-величезна школа журналістики, адже це був перший серйозний телевізійний продакшн в Україні. Сашко запросив мене поїхати також. Пам’ятаю, тоді у Львові я отримувала десь 20-30 доларів заробітної плати. Приїхала до Києва, і кажу: «Сашко, я готова». І він: «Ну, ти знаєш, це дуже круто. Давай приходь, я маю для тебе купу роботи, але в мене не буде тут великої зарплати. Я тобі можу платити лише 200 доларів». А я кажу: «Ну, ти знаєш, мені це все одно цікаво».
Так я й приїхала до Києва на «ММЦ-Інтерньюз». Тоді велика кількість журналістів з «Post-Поступу» переїхали до Києва, зокрема мій колишній ментор і вчитель Андрій Квятковський. Він вже зараз покійний, на жаль, і він насправді навчив мене журналістики.
Що було особливим в «ММЦ-Інтерньюз»? Це були початки, ніхто не знав, що робити. Але вже тоді починався інтернет. Пам’ятаю, в нас було чотири комп’ютери. Були одна чи дві людини, спеціально приставлені до цих комп’ютерів. Зараз це дуже важко собі уявити навіть, але… Ми їм задавали запити, запит за якимось ключовим словом. Вони лізли в цей якийсь «інтернет», який не всі розуміли, і шукали інформацію за цими запитами. На базі цієї інформації ми щось писали. Зібрали тоді багато молодих людей з Києво-Могилянської академії, які хоча б щось тямили в інформації або в технологіях. Але вже навіть включити комп’ютер і зайти в інтернет — це були вищого рівня технологічні вміння. А головним засобом нашої роботи був телефон, зв’язки, телефонні книжки. Інформацію я писала на таких клаптиках паперу.
Георгій працював у програмі економічних новин «Параграф». Але згодом його це почало обмежувати. Він захотів зробити свою програму — «Вікна-Плюс». «Вікна-Плюс» виходили на регіональних телевізійних каналах. Це була політично-аналітична програма, перша у своєму роді. На «ММЦ-Інтерньюз» ми створили шість телевізійних продуктів. Тоді не було ще каналу, нічого не було, це було просто продакшн-студія. Ну і, звичайно, щоденна телевізійна програма «Вікна». І от все це був такий центр журналістської, інформаційної вібрації. Це був дуже крутий досвід.
Чому я кажу про школу журналістики? Тому що звідти вийшла неймовірна кількість журналістів, які і зараз керують телевізійними проєктами, є ведучими, стали прессекретарями президентів — тобто всі ці люди вийшли з ось цього котла, з журналістського котла «ММЦ-Інтерньюз».
Перші репортажі та закордонне відрядження
Згодом я почала робити репортажі. Пам’ятаю, перший свій репортаж я написала про грузинський театр, який приїхав у Київ. Знову ж таки, написала це все на листочку рукою. Прийшла до Георгія. Він почитав це, сказав: «Гавно», — і в смітник. Я така розчулена була. Я розумію, що просто писала штампами і взагалі не розуміла, як правильно це робити. Мені ще треба було багато і багато вчитися для того, щоб зрозуміти, як правильно писати.
Але згодом в мене був шикарний досвід. Я дуже хотіла робити міжнародну журналістику. Підтримувала контакти з МЗС постійно, інформацію збирала. І на всякий випадок у мене мій закордонний паспорт завжди лежав у верхній шухляді стола. І я думала: «Ну, коли-небудь це станеться». А в нас вже була програма «Вікна у світ», крута програма про міжнародну політику. Її вели Микола Вересень і Віталій Портніков. Це були такі небожителі, до яких не можна було доступитися. Микола Вересень казав: «Я эту территорию обоссал, я сюда никого не пущу». Але стався момент, коли до мене прийшов Микола Княжицький, і каже: «Слухай, паспорт є?». Я кажу: «Як? Куди? Шо?». «Треба їхати в Югославію. Ні у кого зараз немає паспорта, всі повіддавали на візи. Паспорт є? Тоді летиш в Югославію з Удовенком».
Це було моє перше закордонне відрядження. Початок 96-го року, перемир’я в Югославії між війнами. Я бачила Мілошевича, робила репортаж звідти. Це було абсолютно неймовірне відчуття.
Повернулась до Києва робити репортаж. Щось там написала, а Микола Вересень все це прочитав і каже: «Гавно. Переписуй. Я хочу почути звуки цього міста! Я хочу понюхати запахи цих ресторанів! Шо ти написала?! Переписуй! Або я сам напишу!». І прийшов тоді Віталій Портніков, це був його випуск, і він сказав: «Вона туди їздила — вона буде робити репортаж».
Бути там, в Югославії, в період війни і бачити цих людей, які колись мали гідність… Це була багата країна, в колишньому Радянському Союзі — одна з найбагатших. І бачити цих людей в таких обтертих шубах і речах, і розуміти їхні страждання… Звичайно, що я не бачила реальної війни, звичайно, що я не була на лінії фронту, але бачити обличчя Мілошевича, це таке жахливе кам’яне обличчя — воно на мене справило тоді неймовірне враження.
Напівсвобода і цензура
Паралельно я допомагала Георгію робити «Вікна-Плюс». І вже тоді до влади прийшов президент Кучма. І ми відчули, що він прийшов до влади. Є момент, який є водорозділом між часом свободи в медіа до напівсвободи і цензури.
Георгій вирішив, що прийшов час зробити матеріал про «Кучма-клан». Це був матеріал про людей, яких президент Кучма привіз з собою з Дніпропетровська. Поставив їх на ключові посади в державі, користувався їхніми послугами. І в такий спосіб творив систему, з якої, як Георгій вважав, є прямий шлях до узурпації влади. В репортажі він перерахував усіх цих людей, звідки вони походять, що їм належить.
Сюжет вийшов у програмі «Вікна-Плюс», яка виходила на регіональних телевізійних каналах. Як виявилося, в цей час президент Кучма був у Закарпатті та випивав горілку з керівниками місцевої влади. З якоїсь радості вони включили телевізор і побачили цей матеріал.
Наступний ранок — це була неділя — у нас розпочався десь в годині 07:30 ранку з телефонного дзвінка. Георгій взяв трубку і не міг зрозуміти, що відбувається. Микола Княжицький кричав в телефонну трубку: «Шо ти наробив?!». А Георгій каже: «Я завжди роблю такі матеріали, складні, з викликами». «Ти взагалі уявляєш, шо ти наробив?!».
Георгій отримав догану. Зрозуміло, які меседжі отримав Микола Княжицький з Адміністрації Президента. Після цього всі програми Георгія до етеру переглядалися керівництвом каналу. З того часу в мене почався відлік напівсвободи або навіть цензури.
Тоді ж і почалось творення каналу СТБ. До мене в ньюзрум прийшов Микола Княжицький, і каже: «Ти будеш у нас керівником зв’язків з громадськістю нашого каналу». Я кажу: «Яке громадськість? Про що ти мені розповідаєш? Нічого не розумію».
«Я хочу, щоб ти зайнялася промоцією, з усіма спілкуватися». І от в той період я плавно почала переходити з журналістики прямої до піару чи промоційних продуктів. Звичайно, потім я знову повернулася в журналістику, вже коли переїхала до США, але був такий дуже короткий проміжок часу.
На початку 97-го року почався процес розподілу «ММЦ-Інтерньюз». Американський грант закінчувався. Вирішили, що одна частина «ММЦ-Інтерньюз» буде non-profit, неприбуткова, а інша частина буде прибуткова. Почалася криза, тому що дві людини, які керували тоді «ММЦ-Інтерньюз», бачили два напрямки розвитку. Один — це створити інформаційно-розважальний канал, навіть більш розважальний, ніж інформаційний. А інша група людей хотіла робити інформаційний канал. Насправді весь продакшн «ММЦ-Інтерньюз» був заточений на творення інформаційного продукту. І говорити про те, що можна зробити розважальний канал — ну, це було просто для нас нелогічно.
Потім почалася величезна криза. Прийшов інвестор Сівкович, який вимагав, щоб канал був все ж таки розважальний. І група людей тоді, на чолі з Георгієм, вирішили, що вони на цьому каналі більше працювати не будуть. У 97-му році він покинув СТБ і створив центр розслідувальної журналістики. А я залишилася ще якийсь час на каналі і творила першу телевізійну сітку. Переробляла всі бюджети всіх програм з неприбуткових в потенційно прибуткові, оформляла всі бюджети. В принципі я стояла на початках творення теперішнього телеканалу СТБ.
Після декретної відпустки назад в телевізійну журналістику я не повернулася. Я повернулася в політику, а Георгій почав шукати собі прихисток, оскільки український медіапростір вже був практично закритий. 98-99-й рік — вже почалася дуже конкретна цензура. Він був такою людиною, якій неможливо було прийняти якісь заборони на висвітлення тих чи інших тем. Тому йому було дуже важко знайти роботу. Він перебивався якимись проєктами маленькими-великими. Працював на радіо «Континент». Це була вільна структура, де мовили іноземні інформаційні служби, як-от «Голос Америки» та «Радіо Свобода». І вони, так би мовити, дозволяли інакомислень. Я думаю, це тому, що це радіо було певною мірою маргінальним і маленьким. А на центральних каналах вже практично все було узурповане. Всі журналісти були контрольовані.
Існували друковані видання, такі як «Дзеркало Тижня». Але вони так само були дуже-дуже маргінальними, тобто їх читали і дивилися один відсоток українців.
Створення «Української Правди»
І тут я підходжу до створення «Української Правди». Тоді всі хотіли мати газету або телебачення. Ґія дуже хотів мати реальну газету, друковане газету, але це — надзвичайно великі гроші.
Що ж таке «інтернет-видання» — ніхто цього не знав і не розумів. Почали з’являтися лише дуже-дуже прості політичні сторінки.
З Георгієм працювала моя добра подруга Людмила Фролова, а її чоловік займався інтернет-провайдерством. І вони вдвох кажуть Георгію: «Давай ми зробимо інтернет-сторінку». І Георгій такий: «Що? Яка інтернет-сторінка? Хто це буде читати? Це несерйозно».
Але вже тоді Георгій був тим рушієм проти цензури, який почався в Україні. Тоді почався тиск на регіональні медіа, наприклад, на львівську газету «Експрес». 98-99 рік, перші протести. Перша акція журналістів проти цензури відбулася біля агентства «УНІАН». Всі наклеїли на рот лейкопластир.
Георгій написав відкритого листа проти цензури, і зібрав під цим підписи понад сотні українських журналістів. Він вирішив, що з цим листом буде їхати в Сполучені Штати та розповідати там, що відбувається. Адже тоді українська влада намагалася продемонструвати світу, що тут розвивається демократія, свобода, реформи. Хоча всередині країни відбувалася узурпація влади.
Тоді якраз президент Кучма їхав до Сполучених Штатів. Георгій вирішив: «Я зроблю так, що ці візити збігалися, і розповім, що насправді відбувається в Україні». Він поїхав, і спілкувався там з багатьма. І саме тоді один з членів команди президента Кучми сказав Георгію: «Ти граєшся з вогнем. Ти розумієш, на яку небезпеку ти себе наражаєш?». Це було попередження. Але паралельно Георгій виступав в українській громаді і побачив, який великий інтерес є до України і як мало люди знають про неї. В нього щось змінилося в розумінні і він побачив, що саме інтернет і інтернет-видання може дати можливість тим людям, які не є в Україні, зрозуміти, що відбувається в цій країні.
Коли Георгій повернувся в Україну, він сказав: «Так, я роблю газету, і ця газета буде називатися “Українська Правда”». Це був початок 99-го року, і вже у квітні перший випуск «Української Правди» вийшов в етер. У нього було дуже мало читачів, але це насправді було на той час революційним. Я насправді надзвичайно щаслива, що «Українська Правда» зберегла свою силу, виросла в величезний шикарний продукт. Це був перший крок в певну свободу в журналістському середовищі в Україні.
Розслідування вбивства Георгія Ґонґадзе
Що далі відбувалося, ми знаємо. Ми знаємо, що Георгія знищили, цензура продовжувалася, а інтернет був єдиним вікном у світ для багатьох українських журналістів. Ми знаємо, як далі, після вбивства Георгія, ми намагалися об’єднати українських журналістів навколо того, щоб знайти, перш за все, правду про вбивство. І з цього часу, як на мене, почалося об’єднання українських журналістів. Я пам’ятаю, як після вбивства Георгія ми зібралися, здається, в «Інтерфаксі», і одна з журналісток мені сказала: «Це твоя особиста справа, а для нас це професія». Я їй сказала, що поки вбивство вашого колеги буде для вас лише професією, вас знищать по одному, як знищили його.
Після вбивства Георгія ми зрозуміли, що він не перший, який загинув при нез’ясованих обставинах. Був Бойчишин, був Бойко, був Дерев’янко, були ще декілька журналістів, смерті яких ніхто не розслідував. Вони всі загинули при загадкових обставинах. І я поклялася, що вбивство Георгія і розслідування його справи не буде таким, як інші. Я не залишу цю справу і зроблю все можливе від мене, щоб знайти правосуддя в цій справі. Адже це правосуддя — не лише для родини, не лише для мене, це для всіх: для журналістського середовища, для суспільства, для майбутнього країни. І сьогодні я можу сказати, що принаймні всі виконавці вбивства Георгія є покараними. Замовники, звичайно, не сидять на лаві підсудних, але завершення всього цього процесу буде для мене тоді, коли ця країна насправді зміниться. Зміниться ментальність, побудуються інституції, і ми принаймні частково побачимо ту країну, про яку Георгій завжди мріяв.
А журналістика зараз — це зовсім інша історія. Журналістика сьогодні має зовсім інші виклики, зокрема в Україні. Але найголовніше, що ми почали дослухатися одне до одного, ми розуміємо наші проблеми, і ми можемо вирішувати їх спільно. Звичайно, олігархічний контроль над українськими медіа треба знищувати, треба робити рівні правила гри. Ми живемо зараз в парадигмі, яку створив той же Леонід Кучма, на жаль, як в економіці, так і в політиці, так і в медіа. Але я дуже-дуже сподіваюся, що в наступний десяток років нам вдасться зробити ту країну, про яку ми всі мріємо.
Фото: Євгенія Перуцька
Запис розмови з Мирославою Ґонґадзе ви можете переглянути на нашому каналі на YouTube.
Ми самі не любимо спам. Тільки найцікавіше!
