У Києві відбулася щорічна конференція "Медіадні Премії імені Георгія Ґонґадзе", під час якої провідні журналісти, редактори, медіаменеджери, комунікаційники і представники бізнесу говорили про виклики та тенденції у медіапросторі України і за кордоном.
"Найважливіша місія "Премії імені Георгія Ґонґадзе" – формувати і об’єднувати нашу спільноту"
Серед тем цьогорічних "Медіаднів" – цензура та самоцензура під час війни, роль медіа у медіації та реінтеграції суспільства, підходи для зменшення медіатравматизації, роль соцмереж та месенджерів, висвітлення війни у світі місінформації та дезінформації та інші.
Крім того, у межах "Медіаднів" відбувся показ та обговорення фільму "Там, де закінчується Росія" режисера Олексія Радинського, публічне інтерв'ю з кримськотатарським політиком, заступником голови Меджлісу кримськотатарського народу (з 2013 року) Наріманом Джелялом, виступ нещодавно звільненого з полону правозахисника, журналіста Максима Буткевича і виставка, присвячена загиблим журналістам.
Відкривала "Медіадні" виконавча директорка Українського ПЕН Тетяна Терен.
"Найважливіша місія Премії імені Георгія Ґонґадзе – формувати і об’єднувати нашу спільноту, спільноту, яка має одні цінності, спільне розуміння, куди ми маємо рухатися і якою ми хочемо бачити журналістику України", – сказала вона.
Проєкт "Медіадні" організований Премією імені Георгія Ґонґадзе, яка заснована Українським ПЕН у партнерстві з Києво-Могилянською Бізнес-Школою та її випускниками, виданням "Українська правда", а також родиною Георгія Ґонґадзе. Проведення Медіаднів підтримується National Endowment for Democracy (NED).
Інформаційні партнери: УП клуб, NV, LMF, "Суспільне мовлення", "Радіо Свобода", "Медіамейкер", Інститут масової інформації (ІМІ), ZMINA, "Детектор медіа", "Еспресо", КЖЕ, Медіацентр Україна.
Цензура і самоцензура: чи є вони в Україні?
Першу панель “Цензура та самоцензура під час війни” модерував політичний оглядач, журналіст "Української правди" Роман Романюк. До дискусії долучилися відеоблогерка, лекторка та письменниця, авторка та ведуча радіо й телепрограм з інфогігієни Оксана Мороз, ексрадниця зі стратегічних комунікацій Головнокомандувача ЗСУ, громадська та державна діячка, історикиня, кандидатка філософських наук Людмила Долгоновска, а також народний депутат Верховної Ради 9 скликання від "Голосу" Ярослав Юрчишин та медіаменеджер, ексзаступник головного редактора Gazeta Wyborcza Єжи Вуйчик.
Основне питання дискусії стосувалося того, чи є в Україні зараз цензура і чим, власне, вона є – досягненням спільного блага чи елементом політичної доцільності?
На думку модератора, цензура прийшла до нас як спадок доцифрової епохи. "Це спадок часу, коли можна було фізично взяти під контроль певну обмежену кількість всім відомих редакцій чи засобів зв'язку, і, таким чином, встановити контроль над тим, що відбувається", – переконаний Роман Романюк.
За словами Оксани Мороз, склалась цікава ситуація: під цензуру зараз підпадають ті, хто має самоцензуру, і не підпадають ті, кому б здалося мати щось навіть більше, ніж цензура. Зокрема, йдеться про Telegram-канали чи Tik-Tok. "Де-факто, якщо ми копнемо у свободу слова, то зараз свобода слова прирівняна до свободи слова бота, тобто штучно створеного елемента. І якщо подивитися, як вони підпадають під правила тієї чи іншої цифрової платформи, то їм (платформам, – Ред.) невигідно блокувати штучні елементи. Натомість вони дотримуються всіх правил стосовно справжніх людей", – каже вона.
Ярослав Юрчишин переконаний, що в Україні є лише спроби цензури. "Але цензури в нас немає: на жаль, у соцмережах – тому що власники не хочуть, на щастя, в медіа – бо медіа у нас мають набагато вищий рівень довіри, ніж ті, хто хотіли би, прагнуть їх цензурувати", – каже він. Водночас, за словами нардепа, в Україні є недолугість стратегічних комунікацій, бо ми часто не формуємо необхідні нам меседжі, реагуємо як держава дуже запізніло.
На думку Людмили Долгоновської, суть стратегічних комунікацій – бути проактивними, транслювати свій меседж. "У сучасному інформаційному світі ти не можеш контролювати всі наративи, не можеш домінувати, це завжди залежить: може десь противник підсилювати, десь неформальні актори грають. Але принаймні офіційна позиція має бути озвучена. Я за військову цензуру, але я проти державної цензури, коли говорять, кому говорити, що, де і як", – зазначає вона.
Єжи Вуйчик поділився своїми спостереженнями щодо цензури серед польських медійників. "У нас протягом восьми років при владі була партія "Право і справедливість", яка фактично захопила ЗМІ. Пропаганда нищила суспільство, розділяла людей. У вас в українських медіа такого точно немає. Це як Russia Today, але польською мовою проти своїх опонентів. Після того, як змінилася влада, цих людей звільнили, – каже він. – Але якщо щось відбувається протягом восьми років, то це змінює поведінку не тільки журналістів державних каналів, які отримали гроші від уряду, а й поведінку людей з незалежних, демократичних ЗМІ. Ніхто не буде радий, що я про це кажу, але вони бояться, що одного дня, якщо критикуватимуть цю владу, їх теж звільнять. Тож вони поводяться дуже м’яко".
Хто виживе у битві медіа та соцмереж?
Панель "Медіа майбутнього: роль соцмереж та месенджерів" під модерацією ведучої телеканалу "КИЇВ24" та громадської діячки Ілони Довгань стосувалася трьох питань – поширення контенту, головних небезпек і прогнозів щодо інновацій майбутнього.
У дискусії взяли участь співзасновниця та головна редакторка українського інтернет-видання "Бабель" Катерина Коберник, експерт з інформаційних технологій, піар-консультант Андрій Коваленко, співзасновник та головний редактор "ШоТам?" Сергій Колесніков та виконавчий директор "Української правди" Андрій Боборикін.
За словами Андрія Коваленка, соцмережі дозволяють державі достукатися до різних сегментів аудиторії. "Держава має розвивати всі напрямки – Tik-Tok, Viber, Whatsapp, Telegram – з точки зору виробництва та дистрибуції контенту, але не спілкування від імені держави. Держава має бути насамперед креативною, залучати до співпраці популярних у соцмережах людей, співпрацювати з ними, щоб бути сучасними", – переконаний він.
Ілона Довгань нагадала, що Закон "Про медіа" дозволяє Telegram-каналам, як і іншим спільнотам у соцмережах, реєструватися як онлайн-медіа, однак питання контролю досі не визначено.
Катерина Коберник наголосила, що блогери займаються не журналістикою, а емоційним обслуговуванням людей. "Між тим, щоб отримувати інформацію і коли тебе емоційно будуть обслуговувати, переважна більшість людей у всьому світі обирає емоційне обслуговування. І коли кажуть, що журналістику хакнули, то так, хакнули. Це було неважко", – сказала вона, додавши, що монополія журналістів уже втрачена.
Щодо перспектив, то Сергій Колесніков вважає, що у битві медіа та соцмереж виживуть медіагіганти. "Інші будуть змушені бути крафтовими виробниками маленьких продуктів зі своєю невеликою, але лояльною аудиторією. Або шукати інших способів реалізувати себе", – переконаний він.
Водночас, на думку Андрія Боборикіна, навіть великі сайти у майбутньому не будуть великими. "Ми все більше бачимо ознак, що модель медіа як місця, де відбувається велике споживання контенту, великий трафік, мільйонні перегляди поступово закінчується. Від цього закінчується і традиційна модель рекламної монетизації, коли ти продаєш увагу, яку генеруєш своїм контентом. Довгостроковий тренд такий, що ця модель буде замінена моделлю прямого спілкування з читачем і прямої монетизації від нього", – заявив виконавчий директор "Української правди".
Чи є в Україні поляризація суспільства?
Панель "Звільнені території та повоєнна Україна: роль медіа у медіації та реінтеграції суспільства" модерувала українська письменниця, адвокатка, правозахисниця, телеведуча, радіоведуча Лариса Денисенко. Дискусія стосувалась поляризації суспільства та методів взаємодії з нею.
Учасниками панелі були редакторка, журналістка, керівниця інноваційних проєктів CID Media Group Наталія Пахайчук, медіекспертка, телеведуча "Еспресо", культурна менеджерка Марія Гурська, авторка книги "Як зрозуміти українців: кроскультурний погляд", ад'юнкт-професорка й авторка програм kmbs Марина Стародубська та журналіст, медіакритик, креативний директор Lviv Media Forum Отар Довженко.
Однією з ключових тем дискусії було питання поляризації суспільства. На думку Лариси Денисенко, коли йдеться про медіацію і практики примирення чи порозуміння, першою йде комунікація. "Особливо, якщо люди по-різному заряджені, особливо, якщо у нас у всіх абсолютно різний досвід проживання війни, абсолютно різний досвід проживання війни нашими близькими. Кожен індивідуальний, має різний поріг того, з чим він справляється або не справляється", – вважає вона.
Зі спостережень Отара Довженка, поляризації суспільства радше немає, але очевидно, що різні групи українців за останні десять років і особливо за останні два з половиною роки проживають дуже різні досвіди, які надзвичайно важко узгодити між собою. "У моєму розумінні чесні розмови про майбутнє, в тому числі в медіапросторі, значною мірою табуйовані. Тому що неможливо припустити вголос, що кінець війни буде відмінним від цілковитої перемоги зі знищенням, розпадом Росії. Тебе звинувачують, що ти за мир на умовах Москви тощо. І це надзвичайно небезпечно, бо у момент, коли бойові дії зупиняться, запуститься цей нищівний процес пошуку винних", – заявив він.
Ще один блок дискусії стосувався взаємодії з українцями, які тривалий час жили в окупації. Наталія Пахайчук наголошує, що роль журналістів полягає у тому, щоб відстежити та проаналізувати медіапростір. "Щоб зрозуміти, в яких умовах росли і формувалися ці люди, що впливало та в який спосіб, що таке та Юнармія врешті-решт. Крим пропав з нашого поля зору, лише одиниці медіа про нього пишуть. І це призвело до того, що у Луцьку хлопець видав мені: "а що там в Криму хіба погано? У мене там бабуся знайомого живе і нічого". Я кажу, як нічого, а порушення прав людини, а що зробили з кримськими татарами, українцями, які там репресії. А він: "Та ну, такого там нема", – ділиться редакторка.
Як зазначила Марина Стародубська, наше суспільство ще з часів Радянського Союзу дуже патерналістичне. "Коли ми даємо платформу людям, яких слухають, важливо, щоб вони говорили про важливість самозарадності. Якщо ми вилізимо з цієї липкої патерналістської трясини, то те, що республіка дала подачку не буде ні для кого вау-ефектом", – вважає вона.
А, на думку Марії Гурської, медіа не можуть встановлювати справедливість. "Тому що справедливість у нашому випадку може настати внаслідок прийняття рішень головами держав та проштовхуванням їхніми суспільствами. Те, що можуть робити медіа – це підводити ці суспільства до прийняття відповідних рішень, надаючи їм правдиву, об'єктивну та неупереджену інформацію", – заявила вона.
Травма і журналістика: як вберегти і вберегтися?
Модераторкою панелі "Як зменшити медіатравматизацію під час війни?" була українська журналістка та медіаменеджерка Тетяна Трощинська. Основні блоки розмови стосувалися травматизації журналістів, редакційних політик щодо травми та роботи з чутливим контентом.
До дискусії долучилися директорка Інституту масової інформації Оксана Романюк, соціальний психолог, експерт wellbeing програм для понад 30 компаній та організацій під час війни Ілля Бачурін, юрист, заступник директора ЦЕДЕМ, член Незалежної медійної ради Ігор Розкладай та шеф-редакторка Reporters, співзасновниця The Ukrainians Media Марічка Паплаускайте.
За словами модераторки панелі, один із викликів зараз пов’язаний з великою медіатизацією чутливих тем у соціальних мережах. "Ми не можемо вимагати від широкої аудиторії дотримання журналістських стандартів. Ми можемо говорити про продуктивні чи більш екологічні рефлексії страшного і важкого досвіду, але сказати, що ми на всі соцмережі накладемо штрафи, бо вони щось неправильно протрактували, ні, на жаль. Але це не означає, що ми досить часто у соцмережах не завдаємо болю тим людям, які безпосередньо є учасниками певних травматичних подій", – сказала Тетяна Трощинська.
Як зазначив Ілля Бачурін, чимало досліджень показує, що представники медіа чи не найбільше страждають від вторинної травматизації. "Коли мова йде про висвітлення тих чи інших подій, великі відсотки і посттравматичних стресових розладів після вторинної травми, і велика кількість депресивних, тривожних розладів. Тому дуже важливо звертати увагу на себе і на те, наскільки ми рефлексивні. Ми розуміємо, що це про кожного з нас, але ми не повністю у цьому розчиняємося, а беремо якусь відповідальність", – вважає психолог.
Оксана Романюк рекомендувала редакціям розробити спеціальний пункт у редакційних політиках, який би стосувався інформування про травматичні події. "На якому етапі ми блюримо, як ми повідомляємо про смерті. І до цього, можливо, варто залучити соціальних психологів, які б допомогли медіа розробити такі практики", – переконана вона. Директорка ІМІ також додала, що чимало журналістів переживають травму свідка, тому важливо, щоб редакції пам’ятали, що травма – це і про них самих.
На думку Ігоря Розкладая, відсутність реакції також є проблемою для журналістів. "З мого багаторічного спостереження, часто ті журналісти, які працюють у розслідувальній журналістиці, йдуть з професії. Тому що у них складається враження, що ось, ми говоримо про корупцію, а nothing happend. Мені здається, що тут травматичним є не так повідомлення і поширення цієї інформації, а те, що нічого не стається", – заявив він.
За словами Марічки Паплаускайте, у медіа також важливо давати погляд зсередини, а не лише інтерпретацію чи суб'єктивний погляд журналіста. "Ми можемо менше травмувати аудиторію і людей, які тим чи іншим чином переживають певний травматичний досвід, якщо знаходимо людей, які готові розповісти це і даємо їм слово. І це стосується не лише військових, але в тому числі і їх", – сказала вона.
Виклики для журналістів-розслідувачів і документалістів
Дискусія "Розслідування воєнних злочинів: роль медіа у здійсненні правосуддя" під модерацією співзасновниці Лабораторії журналістики суспільного інтересу Ангеліни Карякіної стосувалася основних змін у роботі розслідувачів і документалістів після початку повномасштабної війни, а також головних викликів, з якими вони зараз стикаються.
Панелістами були українська журналістка, документалістка Євгенія Подобна, журналістка-розслідувачка "Суспільного" Інна Білецька, журналіст-розслідувач The Kyiv Independent Данило Мокрик, керівник Департаменту документування воєнних злочинів УГСПЛ Сергій Мовчан та керівник пресофісу Вищої ради правосуддя Володимир Гуржи.
Як зазначила Інна Білецька, кількість скоєних воєнних злочинів Росією настільки велика, що хоча б за найближчий час розглянути всі їхні види або торкнутися кожної території, де вони трапилися, надзвичайно важко. "За ці три роки стало працювати набагато складніше, страшніше. Ми пишемо у кінці кожного нашого розслідування, що воєнні злочинці повинні бути покарані, але, на превеликий жаль, віри у це стає все менше і менше", – вважає розслідувачка.
Зі спостережень Євгенії Подобної, зараз багато людей не хоче говорити з журналістами, бо вони прагнуть забути свій досвід і йти далі, більше не згадувати про нього. "Це те, з чим я стикаюся особисто, наприклад, коли працюю зі свідками з Бучі. Вони говорять, що хочуть це забути і жити далі. Вони не готові говорити. Другий момент – на жаль, декого з людей, хто мав би свідчити, уже немає", – заявила вона.
На думку Данила Мокрика, найбільша проблема, з якою зараз стикаються журналісти-розслідувачі, – як ці історії розповісти так, щоб їх хтось подивився. "Щоби у глядача не виникло з перших хвилин перегляду якогось фільму розслідування "я вже це бачив". І це стосується як українського глядача, так і іноземного. У 2022-му цієї проблеми не було: ти робиш "на коліні" і люди дивляться. Ми обираємо історії для розслідувань з цією задньою думкою, чи буде у цьому сюжеті, у цьому герої, у цьому злочині щось таке, що ми зможемо розповісти по-новому?", – поділився журналіст.
За словами Ангеліни Карякіної, зараз різні організації з різною метою опитують людей. Наприклад, у когось є методологія, у межах якої юристи спеціально формують і категоризують опитування так, щоб це працювало далі у суді.
Водночас Сергій Мовчан відзначив, що щороку запит на справедливість збільшується, а рівень його задоволення – зменшується. "Коли ми говоримо про документування раніше, то органи національного слідства більше співпрацювали з громадськими організаціями. У них тоді було менше ресурсів і людей, вони знаходили, яким чином легалізувати матеріали правозахисних організацій, щоб зробити їх частиною матеріалів досудового розслідування. Зараз усе змінилося", – наголосив він.
Володимир Гуржи нагадав, що справи слухають за місцем вчинення – в Ірпені, Балаклії тощо. "Приміщення судів дуже часто грабують під час окупації. Ось, наприклад, у Балаклії суд був пограбований. Місцевий суддя Володимир Стригуненко не виїжджав, тому що в нього хвора мати. Йому пропонували бути головою окупаційного суду, він відмовився. Потім він пройшов катівню. Зараз працює, слухає ці справи. Тобто треба розуміти, що люди, які їх слухають і ці приміщення теж зазнали дуже серйозного злочину. На окупованих територіях судді – це ті, кого у першу чергу шукають", – заявив він.
Як Україні залишатися на шпальтах світових ЗМІ?
Панель "Висвітлення війни Росії проти України в складному світі місінформації та дезінформації" модерувала очільниця міжнародного відділу новин "Суспільного" Роксолана Лісовська. Основними темами розмови були спад та нестабільність зацікавлення Україною у західних медіа, протидія російським фейкам і дезінформації за кордоном. Також жваву дискусію викликало обговорення проєкту МЗС Вікторії ШІ.
Учасниками панелі стали керівниця мовлення Голосу Америки у Східній Європі Мирослава Ґонґадзе, головна редакторка Kyiv Independent Ольга Руденко, речник МЗС України, журналіст Георгій Тихий та кореспондент "France 24" Гулівер Крегг.
Роксолана Лісовська пригадала історію, як вона працювала під час виборів у США у Пенсильванії. "Я говорила з водієм таксі, запитала, чи цікавить його тема України. Він сказав, що ні. Їх більше цікавить, чому у штаті, який є другим за величиною по виробництву газу та електроенергії, ціни зростають", – розповіла модераторка.
За словами Мирослави Ґонґадзе, інформаційний простір зараз перенасичений місінформацією та дезінформацією. "Тренд дуже поганий і в Європі, і в Америці. Через те, що є недостатньо фактів, відбувається шалена поляризація суспільства, праворадикальні та ліворадикальні сили набирають серйозної ваги. Здорові суспільства – у таких країнах як Фінляндія, Швеція, Нідерланди, Португалія – мають культуру читання медіа, культуру довіри до медіа. Там зберігається нормальність сприйняття та поширення інформації, здорових виборів", – сказала вона.
Ольга Руденко вважає, що протидія дезінформації не є завданням медіа. "Дезінформація не направлена проти медіа. Дезінформація – це загроза суспільству, це загроза національній безпеці. Вона здійснюється певними акторами з певним злим умислом, і на це треба відповідати як на будь-яку загрозу національній безпеці на рівні держави. Я не дуже вірю у реактивну точкову протидію дезінформації. Ці всі історії про окремі тексти з розвінчуванням певних меседжів, вони, можливо, потрібні як надбудова, але все ж основна наша дія проти дезінформації – це просто розповідати правду", – сказала медійниця.
На думку Георгія Тихого, ефективно працює зменшення простору для можливої дезінформації. "Створення простого, привабливого наративу – це дуже ефективний інструмент зменшення поля для дезінформації. Наприклад: "Україна страждає, тому що хотіла в НАТО". Простий, абсолютно брехливий від А до Я наратив, і, на жаль, є аудиторія, якій дійсно купують цей наратив. Тому поряд з тим, що ми комунікуємо якісь складні теми, треба не забувати працювати з простим гранд-наративом: чому відбувається ця війна", – зазначив речник МЗС.
Тим часом, Гулівер Крегг поділився своїми побоюваннями щодо присутності теми України у міжнародному інфопросторі. "Я вже бачив це в Україні після 2015 року, коли готувалися угоди по Мінську-2, або нещодавно в Афганістані. Ми про Афганістан багато не чуємо, але це не означає, що там все добре. Західні політичні лідери, які підтримують Україну, повинні пам’ятати, що після якогось мирного рішення раптом через тиждень ніхто вже не буде згадувати про те, що відбувається. Люди будуть думати, що все вирішено, можна жити далі. Тому ми маємо готуватися до того факту і тримати увагу на Україні, навіть якщо якесь номінальне припинення вогню колись станеться", – сказав він.
"У мене немає відчуття згаяного часу"
У межах "Медіаднів" також відбувся публічний виступ правозахисника, журналіста Максима Буткевича, якого 18 жовтня вдалося звільнити з російського полону. На початку повномасштабного вторгнення він воював у лавах ЗСУ.
Він заявив, що два з половиною роки перебував в іншій реальності, зокрема медійній, яка разюче відрізняється від нашої. "Був доволі тривалий період, коли взагалі не було жодної інформації з зовнішнього світу. Він дав змогу зрозуміти, наскільки життєво важливо для людини отримувати інформацію про те, що відбувається за межами її безпосереднього доторку, погляду, слуху. Наскільки це впливає на стан, настрій, стійкість, на можливість маніпулювати людиною", – сказав Буткевич.
За словами правозахисника, у нього після полону немає відчуття згаяного часу. "Мені пощастило, що попри тотальну вбогість того, що там оточує, а це, крім жорстокості, саме вбогість – вбогість телевізора, вбогість маскульту, вбогість сучасної попси, яка лунає, убогість мови, якою з тобою спілкуються – я зараз не про російську, а про словниковий запас, – у немає відчуття, що це згаяний час. Я знаю, що у деяких хлопців було таке відчуття, вони ним ділилися. У мене немає такого відчуття. У мене був час подумати, поспостерігати, дійти до якихось висновків", – заявив Буткевич.
Наріман Джелял про скасування автономії Криму: "Такі заяви є суперечливими"
Під час "Медіаднів" інтерв’юерка Власта Лазур також провела публічне інтерв'ю з кримськотатарським політиком, викладачем, політологом та журналістом, заступником голови Меджлісу кримськотатарського народу (з 2013 року), керівником інформаційно-аналітичного підрозділу Наріманом Джелялом.
Розмова, з-поміж іншого, стосувалася закордонної поїздки Джеляла з метою адвокації України, отримання інформації у полоні, діяльності Меджлісу кримськотатарського народу та питання автономії Криму.
За словами Нарімана Джеляла, його закордонна поїздка після звільнення з полону передусім стосувалася питання звільнення військовополонених, політв’язнів і цивільних в'язнів. Крім того, як відзначив він, при цьому важливо брати до уваги контекст певної країни.
"У Туреччині є потреба говорити взагалі чому українці чинять спротив. Вони іноді не розуміють. Пересічний громадянин Туреччини може не розуміти, чого Україна воює, чи закінчилася у нас війна", – сказав він.
Це стосується і питань медіа. "Говорити про цензуру в Туреччині, наприклад, буде дуже дивно. Ви одразу відчуєте, що в нас в країні вже набагато вільніше, краще. Коли порівнюєш Туреччину і Росію, то розумієш, що в Туреччині набагато вільніше почувають себе як громадяни, так і політичні діячі, журналісти. Все відносно. Ти приїжджаєш і спочатку орієнтуєшся на місцевості, орієнтуєшся з ким і про що ти будеш говорити", – додає Наріман Джелял.
Власта Лазур під час інтерв’ю також згадала слова радника глави офісу президента Михайла Подоляка про те, що після звільнення Криму можуть скасувати його автономію.
"Такі заяви є суперечливими. Така думка дійсно існує в українському експертному, політичному середовищі і напевно серед простих українців, що треба перетворити Крим на звичайну область і це врятує нас від сепаратизму. На Донеччині була автономія? На Луганщині була автономія чи десь ще в Україні? І що там не було проросійського сепаратизму? Ні. Чи врятувало те, що певні українські регіони мали статус області від проросійських рухів? Не врятувало", – переконаний Наріман Джелял.
Які ще заходи відбулися під час "Медіаднів"?
У межах "Медіаднів" відбувся і показ та обговорення фільму "Там, де закінчується Росія" режисера Олексія Радинського. Стрічка створена на основі кінохронік, відзнятих українськими кінематографістами у Сибіру у 1980-х. Під час повномасштабного вторгнення ці кадри виявили у Києві. Фільм отримав чимало схвальних відгуків, покази відбувалися і за кордоном.
Мовознавиця, професорка Національної академії СБУ, авторка книжки "Українська мова. Подорож із Бад-Емса до Страсбурга" Орися Демська відзначила естетику кадрів. "Ми отримуємо у кадрі те, що існує насправді. Воно не ретушоване, воно не відтінене, не підсвічене і не приглушене. Воно таке, як є. Ми зазвичай у час війни намагаємося домовитися з дійсністю. Тут немає домовленості з нею. Тут є та дійсність, яка вона є", — зазначила вона.
Літературознавиця, докторка філософії, співавторка подкастів "Де ми?", "Деколонізаторки" Валентина Сотникова під час перегляду фільму рефлексувала про те, як змінились українці, зокрема у контексті відмови від імперських наративів. "Це стереотипи не тільки про нас самих, це і стереотипи про інші народи. Наприклад, про корінні народи, які були поневолені Росією і перебувають на території Сибіру. Я згадувала багато тих жахливих анекдотів, які побутували на сімейних застіллях або у розмовах з друзями, і те, що ми від них відмовилися, — це величезний крок", — переконана вона.
Ведуча Українського радіо, учасниця ініціативи "Закрий пельку Кремлю" Наталія Соколенко згадала свою розмову перед початком повномасштабного вторгнення з представником фіно-угорського народу — удмуртом. "Я запитала: ви ж збираєтесь від Путіна відділятися? Він зробив квадратні очі, каже навіщо? Кажу: у вас же своя культура. Він взагалі не зрозумів, що я хотіла йому сказати. Йому було на вигляд років 30-35, підприємець", — описала ситуацію вона.
На думку голови Українського інституту національної пам'яті Антона Дробовича, багато людей не задумується, що у Росії, як мінімум тільки на офіційному рівні, існують десятки національних республік, які не мають права говорити своєю мовою, мати свої політичні партії, університети. "Ми один із небагатьох народів у світі, які так повстав проти наміру Росії нас знищити. Дуже часто люди з найкращих побажань хочуть інструментально дуже грубо використати, в тому числі інші народи, в цій боротьбі. У цьому фільмі я побачив назви цих народів, їхню історію, життя і не бачив, щоб їх використовували. Цей фільм говорить нашим голосом про ці народи і все. Я відчув повагу до цих них", — зазначив він.
За словами кінорежисера Олексія Радинського, наша та їхня боротьба має багато спільного, бо не лише Україна та українці ведуть антиколоніальну війну. "Якщо ми дійсно хочемо по-чесному говорити про колоніальну історію Російської імперії, колоніальну історію України, яка була її частиною, ми маємо трохи ускладнити нашу позицію і не говорити про неї лише з позиції жертви. Не всі готові до цієї розмови. Україна звісно була жертвою колоніальної політики, але й була її співавторкою. Ми знаємо, яку роль зіграли українські еліти у становленні Російської імперії, у підкоренні земель, зокрема Сибіру", — заявив він.
Також у межах "Медіаднів" відбулася виставка, присвячена загиблим журналістам. Відвідувачі могли ознайомитися з їхніми біографіями, побачити їхні фото. Виставка була організована Премією імені Георгія Ґонґадзе спільно з українським ПЕН та Інститутом масової інформації (ІМІ) у рамках проєкту RECвієм – платформа пам’яті журналістів, які загинули внаслідок повномасштабної війни Росії проти України.
Авторка: Анастасія Крупка
Ми самі не любимо спам. Тільки найцікавіше!
