На четвертому Фестивалі "Протасів Яр" памʼяті Романа Ратушного відбулася публічна розмова організована командою Премії імені Георгія Ґонґадзе "Право говорити. Вага незручних слів".
Учасниками розмови стали:
▫️ Софія Середа — політична кореспондентка BBC News Україна;
▫️ Мар’ян Кушнір — воєнний кореспондент Радіо Свобода, номінант Премії Ґонґадзе 2026;
▫️ Павло Казарін — головний сержант батальйону безпілотних систем 104, лауреат Премії Ґонґадзе 2020
Модерував розмову Олексій Тарасов — головний редактор Радіо NV.
Під час зустрічі говорили про те, чи можлива військова цензура в Україні, як журналістам працювати з незручними темами під час війни, чому правда залишається головною відповіддю на російську пропаганду, а також як медіа можуть зберігати професійні стандарти в умовах тиску, емоцій і суспільного запиту на швидкі відповіді.
"Ми — одна з перших великих воєн без класичної військової цензури"
Однією з центральних тем розмови стала межа між військовою цензурою та відповідальністю за оприлюднення інформації. Павло Казарін, головний сержант батальйону безпілотних систем 104, зауважив, що сучасна російсько-українська війна суттєво відрізняється від попередніх великих воєн, зокрема через розвиток цифрових технологій і доступність комунікацій.
"Ми час від часу робимо під час цієї війни те, чого не було у великих війнах останніх десятиліть. До цього переліку варто додати відсутність військової цензури. У Першу і Другу світові листи солдатів, преса, будь-яка інформація проходили цензуру. Наша війна дуже відрізняється від тих правил, за якими війни вели раніше", — пояснив Павло Казарін.
На його погляд, повернутися до класичної моделі цензури сьогодні майже неможливо, адже головними каналами комунікації часто залишаються смартфони, месенджери й загальнодоступні цифрові платформи.
"Правда сильніша за пропаганду"
Воєнний кореспондент Радіо Свобода Мар’ян Кушнір наголосив, що відсутність жорсткої цензури дає журналістам змогу говорити про проблеми, фіксувати реальність і повертатися до тем, які потребують суспільної уваги.
Водночас, за його словами, воєнні журналісти постійно мають зважати на безпекові обмеження: не всі деталі побаченого можна оприлюднювати, якщо це може зашкодити військовим або допомогти ворогу.
"Ми не можемо боротися з російською пропагандистською машиною чи цензурою. Єдиний варіант — відповідати правдою. Правда в нас сильніша за пропаганду. І допоки ми маємо можливість робити цю роботу, у нас є шанс протидіяти цій величезній машині", — сказав Мар’ян Кушнір.
Неформальні зустрічі як м’яка форма обмеження
Політична кореспондентка BBC News Україна Софія Середа говорила про те, що цензура не завжди проявляється як пряма заборона. Іноді обмеження виникають через формати комунікації між політиками, чиновниками та журналістами — зокрема через off record і неформальні зустрічі.
"Ми бачимо тренд у бік неформального спілкування, яке дуже часто обмежує інформацію, яку ти далі можеш поширювати. З одного боку, це ніби більший доступ до спікера: ти можеш у вільнішій атмосфері почути неочікувані відповіді. Але не факт, що ці відповіді потім дозволять опублікувати. Для багатьох політиків це зручний інструмент уникати прямого спілкування з журналістами", — зазначила Софія Середа.
За її словами, такі формати можуть давати журналістам більше контексту, але водночас створюють ситуацію, у якій посадовець уникає публічних відповідей на незручні запитання.
Публічність військового як інструмент самозахисту
Окремо учасники говорили про публічність військових під час війни. Павло Казарін звернув увагу на те, що для військовослужбовця присутність у публічному просторі може бути не лише способом говорити про проблеми, а й інструментом захисту себе та свого підрозділу.
"Соціальний капітал військовослужбовця — це інструмент самозахисту. Якщо в тебе є багато підписників, це може захищати і тебе, і твій підрозділ. Від чужої жорстокості, безвідповідальності чи намагання віддати поганий наказ. У наших умовах публічність інколи справді зменшує ризик, що над підрозділом будуть знущатися", — сказав Павло Казарін.
Водночас він наголосив, що публікація інформації має сенс тоді, коли може допомогти вирішити проблему. Якщо ж єдиний результат — збільшення кількості лайків чи підписників, така мотивація не може бути достатньою.
"Я бачу — і я показую"
Мар’ян Кушнір також говорив про принцип документалістики у воєнній журналістиці. За його словами, журналіст має фіксувати реальність, але не підміняти її чутками, домислами чи оцінками людей, які перебувають у складних обставинах.
"Я воєнний репортер. Моя практика — я бачу і я показую. Якщо я цього не бачу, якщо цього не бачить моя камера, для мене цього немає. У цьому полягає принцип документалістики: ти зберігаєш картинку, на основі якої потім люди робитимуть висновки", — пояснив Мар’ян Кушнір.
Він також зауважив, що українське суспільство проходить через хвилі єднання, розчарування і нової мобілізації. Але попри ці "гойдалки", спільною метою залишається незалежна Україна.
Журналістика не має заміняти собою правосуддя
Ще однією важливою темою стала межа між журналістською роботою і правосуддям. Софія Середа наголосила, що медіа можуть і повинні ставити питання, висвітлювати процеси та показувати події. Але журналісти не мають підміняти собою суд.
"Мене лякає, коли журналістика починає заміняти собою правосуддя. Журналіст може висвітлювати процеси, ставити питання й показувати події. Але якщо ми починаємо самі засуджувати людину без достатніх доказів, виникає питання, чи ми далі залишаємося журналістами. Правосуддя важливе — навіть тоді, коли до судової системи є багато питань", — сказала Софія Середа.
За її словами, журналісту важливо не втрачати професійну дистанцію, навіть якщо тема викликає сильні громадянські емоції.
Довіра до інституцій під час війни
Павло Казарін говорив про історичну недовіру українців до інституцій і про те, як війна поступово змінює це ставлення. На його думку, українське суспільство легко об’єднується горизонтально в моменти небезпеки, але досі складно звикає до думки, що державні інституції можуть працювати в інтересах громадян.
"Коли на тебе нападає інституційний чужий, твоя власна інституційна держава стає запорукою виживання. Виявилося, що лише інституційна армія здатна тримати фронт. Лише інституційна держава здатна відновлювати електропостачання. І лише вона може домовлятися з іншими інституційними гравцями про зброю, гроші й підтримку", — зазначив Павло Казарін.
Він додав, що досвід великої війни може змінити ставлення суспільства до інституцій і людей, які мають повноваження.
"Ми об’єдналися навколо країни"
Наприкінці розмови учасники обговорили, навколо чого українське суспільство об’єднується під час війни. Мар’ян Кушнір наголосив, що йдеться не про одну політичну постать, а про державу, Сили оборони та право України на існування.
"Ми не об’єдналися навколо Володимира Зеленського. Ми об’єдналися навколо однієї країни. Україна була до нього — і буде після нього. Об’єднання може бути тільки навколо Сил оборони, бо саме вони дають нам можливість у майбутньому знову обирати президента, змінювати закони й вимагати справедливості", — сказав Мар’ян Кушнір.
Премія імені Георгія Ґонґадзе працює завдяки підтримці меценатів та меценаток, які забезпечують її сталість та розвиток. Меценатами є виключно випускники Києво-Могилянської Бізнес-Школи, які розділяють цінності Премії та прагнуть змінювати українське суспільство через якісну і професійну журналістику.
Меценатами Премії у 2026 році є: Антон Артеменко, Дмитро Брезинський, Ольга Велика, Микола Вікнянський, Максим Дядик, Лев Жиденко, Дмитро Казанін, Дмитро Коваленко, Микола Нечитайло, Оксана Просоленко, Микола Сушко, Адам Харлампович.
Фестиваль "Протасів Яр" пам’яті Романа Ратушного пройшов за сприяння Міжнародного фонду "Відродження"
Ми самі не любимо спам. Тільки найцікавіше!
